Зрозумів я свої помилки й захотів повернутися до колишньої дружини через тридцять років, але було вже запізно
Звався я Микола Коваленко, жив у містечку Бережани, де сірі дні Поділля тяглися нескінченно над полями. Мені було пятдесят два, а в мене не залишилося нічого. Ні дружини, ні родини, ні дітей, ні роботи лише пустота, як вітер у покинутому домі. Сам я зруйнував усе, що мав, і тепер стояв серед руїн свого життя, дивлячись у прірву, яку викопав власними руками.
Тридцять років я прожив із дружиною Оленою. Я був годувальником працював і забезпечував родину, а вона доглядала за домом. Подобалося мені, що вона була вдома, що не треба було ділити її зі світом. Але з часом її турбота, звички, навіть голос почали дратувати. Кохання поволі згасало, розчиняючись у побуті. Я думав, що так і має бути. Але доля підкинула мені випробування, яке я не зміг подолати.
Одного вечора в кавярні я зустрів Маріанну. Їй було тридцять два на двадцять років молодша за мене, гарна, жвава, з вогнем у очах. Вона здавалася втіленням мрії, свіжим вітерком у моєму застійному житті. Ми почали зустрічатись, і незабаром вона стала моєю коханкою. Два місяці я жив подвійним життям, доки не зрозумів: більше не хочу повертатися додому до Олени. Я закохався у Маріанну або мені так здавалося. Хотів, щоб вона стала моєю дружиною, моєю новою долею.
Я набрався сміливості й розповів правду Олені. Вона не кричала, не била посуд лише дивилася на мене порожнім поглядом і кивнула. Я подумав, що їй байдуже, що почуття вже давно померли. Лише тепер я розумію, як сильно її образив. Ми розлучилися. Продали квартиру, де виросли наші діти, де кожен куток був сповнений спогадів. Маріанна наполягала, щоб я нічого не залишив Олені. Я послухався забрав свою частину і купив просторе житло для Маріанни. Олені дісталася маленька однокімнатна, і я навіть не допоміг їй грошима. Хоча знав, що вона не зможе вижити без роботи. Діти, Андрій та Іван, відвернулися від мене назвали зрадником і розірвали всі звязки. Тоді мені було байдуже: у мене була Маріанна, нове життя, і я думав, що цього достатньо.
Маріанна завагітніла, і я з нетерпінням чекав сина. Та коли він народився, я помітив, що хлопчик ні схожий ні на мене, ні на неї. Знайомі шепотіли, брат попереджав, але я ігнорував це. Життя з Маріанною стало пеклом. Я працював до виснаження, утримував їх, а вона вимагала грошей, зникала вночі, поверталася пяна. У домі безлад, брудно, постійні сварки. Врешті я втратив роботу втома та гнів зробили своє. Три роки я жив у цьому кошмарі, поки брат не переконав мене зробити тест на батьківство. Результат ударив мене, як сокира: син був не мій.
Я розлучився з Маріанною того ж дня. Вона зникла, забравши все, що могла. Я залишився сам без дружини, без дітей, без сил. Тоді я вирішив повернутися до Олени. Купив квіти, вино, торт, прийшов до неї, як блудний пес. Але в її маленькій квартирі вже жив інший новий господар дав мені її нову адресу. Я прийшов туди, тремтячи від надії. Двері відчинив чоловік. Олена знайшла роботу, вийшла заміж за колегу, виглядала щасливою живою, сяючою, такою, якою я її ніколи не бачив. Вона відбудувала своє життя без мене.
Пізніше я зустрів її в кавярні. Упав на коліна, благав повернутися. Вона подивилася на мене, наче на жалюгідного дурня, і пішла, не сказавши слова. Тепер я бачу, яким був дурнем. Навіщо я покинув жінку, з якою прожив тридцять років? Навіщо проміняв родину на молоду дурницю, яка вичавила з мене все й кинула? За мрію, за сліпу віру в кохання? Мені пятдесят два, і я порожнеча. Діти не беруть трубку, робота розсипалася, як пісок у долоні. Я втратив усе, що було мені дороге, і лише я винен.
Кожної ночі мені сниться Олена її спокійні очі, голос, тепло. Прокидаюся в холоді самотності й розумію: це я сам відштовхнув її від свого життя. Вона не чекає мене, не пробачить, і я не вартий прощення. Моя помилка як клеймо на душі. Хотів би повернути час, але запізно. Запізно. Тепер я блукаю вулицями Бережан, наче привид, шукаючи те, що сам зруйнував. У мене немає нічого лише каяття, яке супроводжуватиме мене до кінця днів. Я знищив свою родину, своє життя й несу цей тягар сам, знаючи, що вже нічого не виправити.
