Він назвав її жалюгіднoю служанкою та пішов до іншої. Але коли повернувся, отримав несподівану відповідь.
Олена завжди чула одні й ті самі слова від бабусі та матері: «У нашій родині жінкам не щастить у коханні». Прабабуся овдовіла у двадцять два, бабуся втратила чоловіка на заводі, а мати залишилася сама з дитиною, коли Олені не було й трьох. Вона не вірила у прокляття, але глибоко в душі боялася, що її кохання так само закінчиться болем. Навіть не хотіла мріяти про родину, чоловіка, дітей про тепло.
Майбутнього чоловіка, Василя, вона зустріла на фабриці, де працювала пакувальницею. Він був у іншому цеху, але обідали у спільній їдальні. Так вони й закохалися. Усе сталося швидко: кілька побачень, пропозиція, весілля. Василь переїхав до її двокімнатної хати, яку дістала у спадку від бабусі. Мати вже померла. Спочатку було спокійно: народився перший син, потім другий. Олена робила усе можливе: готувала, прала, доглядала дітей. Чоловік працював, приносив гроші, але приходив додому все рідше, а розмови зводилися до мінімуму.
Коли Василь почав повертатися пізно з роботи, втомлений, з чужими парфумами на сорочці, вона зрозуміла. Не питала, боячись залишитися сама з двома дітьми. Але одного дня не витримала:
«Подумай про дітей, будь ласка. Просимо тебе.»
Він мовчав. Лише холодний погляд. Без пояснень. Без криків. Наступного ранку вона приготувала йому сніданок, а він навіть не доторкнувся.
«Ти годна лише на покоївку», сказав із огидою.
За тиждень він пішов. Зібрав речі й вийшов із хати.
«Не кидай нас, будь ласка!» кричала вона у сінях. «Дітям потрібен батько!»
«Ти жалюгідна служанка», повторив він і вийшов. Діти чули. Два хлопчики, сидя у обіймах на дивані, не розуміли: чому? Що вони зробили не так? Чому тато їх покинув?
Олена не здалася. Жила для них. Працювала прибиральницею, мила сі
