Київ, 1971 рік. Місто прокидалося в блідій імлі ранку. Бруківка ще блищала від вчорашнього дощу, а вуличні ліхтарі, затуманені вологою, кидали довгі тіні на тротуари. По місту лунали гудки трамваїв, люди поспішали на роботу, кішки нишпорили біля смітників, а старі зупинки, розмальовані оголошеннями, чекали на пасажирів.
Дмитро Ковальчук та Артем «Арчик» Лисенко двоє молодих хлопців із Запоріжжя, які вирішили спробувати щастя у столиці. Вони знімали маленьку квартиру у Подільському районі: старі стіни, скрипучі двері, крихітна кухня і вікна, що завжди запотівали. Дмитро працював на складі, розвантажуючи товари, а Артем вчився у вечірньому технікумі та підробляв рознощиком газет. У свої двадцять з чимось вони ще шукали свого місця у цьому гучному, безкрайому місті.
Одного разу, блукаючи вулицями, вони побачили невеликий зоомагазин. У вітрині сиділи папуги, кролики й ящірки, але їхній погляд прикувала маленька клітка, де лежав левеня. Він був ледь більший за кошеня, з великими, сумними очима, що, здавалося, бачили наскрізь усе навколо.
Мені аж боляче, прошепотів Дмитро, дивлячись на нього. Один. З такими очима Як можна залишити його тут?
Артем мовчки кивнув. Серце його калатало, а пальці нервово перебирали край кишені.
Ми не можемо піти без нього, тихо сказав Дмитро.
Вони переглянулися і через пять хвилин виходили з магазину, тримаючи клітку з пухнастим згустком майбутньої сили.
Як його назвемо? запитав Артем, коли вони йшли додому.
Левко, відповів Дмитро. Як той козак у казці маленький, але гордий.
Так почалося їхнє життя з Левком. Вони облаштували йому куточок у кутку кімнати: старий килимок, миска з молоком, іграшки, зшиті зі шматків тканини. Вони грали з ним у кімнаті, на балконі, навіть іноді брали до невеличкого скверу біля церкви, де, після довгих прохань, дозволяли йому побігати.
Левко швидко став частиною їхнього світу. Він був розумним, допитливим, схоплював команди з півслова і відчував, коли хлопці сумні. Він муркотів, як кіт, коли Дмитро гладив його за вухом, і весело ричав, коли Артем робив вигляд, що лякається.
Але час минав, і стало зрозуміло лев не може жити в квартирі. Він ріс швидко, його лапи ставали потужнішими, а ігри небезпечнішими. Вони зрозуміли: Левку потрібно інше життя, таке, де він буде справді вільним.
Дмитро і Артем зробили те, що мали. Вони знайшли допомогу і відправили Левка до заповідника в Африці, де відомий мисливець-натураліст допомагав левам повертатися у дику природу.
Спочатку Левко сумував. Він дивився світ новими очима відчував запах трави, дощу, землі, але все це було чужим. Поступово він знайшов собі зграю, навчився полювати, став частиною дикої природи. А Дмитро з Артемом, хоч і раділи за нього, відчували, що щось у них забрали.
Через рік вони вирішили побачити його ще раз. Не щоб повернути просто переконатися, що він щасливий. Щоб попрощатися.
Він тепер дикий, попередив їх натураліст. Може не впізнати. Будьте обережні.
Вони підійшли до місця, де востаннє бачили Левка, і тихим голосом покликали:
Левку ти нас памятаєш?
Тиша. Лише шелест трави на вітрі.
Раптом із заростей вийшов величний лев. Він зупинився, підняв голову і в його очах блиснуло впізнання.
Він кинувся до них. Як дитина. Як той самий маленький згусток, що колись біг по їхній квартирі. Він став на задні лапи, обіймаючи їх кігтистими лапами, терся мордою об їхні обличчя, ніби не вірячи, що вони тут. Він не хотів відпускати.
Поруч стояли його нові друзі молоди
