БАНК ТОГО ЧОЛОВІКА, ЯКОГО НІХТО НЕ БАЧИВ
Щорану, коли перші промені сонця лише торкалися дахів міста, Тарас вставав із свого маленького квартирки у старому, трохи похилому будинку, що стояв за кілька вуличок від центрального парку. Його стара куртка з латками на ліктях наче вбирала ранкове світло, намагаючись злитися з тінями ще сонних дерев. Він ішов повільно, майже човгаючи ногами, зі зношеним зошитом під пахвою та невеликою полотняною торбинкою, де лежало лише найнеобхідніше: книга, ручка, трохи хліба та печива, випіченого вночі. Годинника в нього не було час, гадав він, був чимось, що не варто відліковувати.
Дійшовши до парку, Тарас прямував до свого звичного лавка під старим дубом, чиї корені трохи піднімали бруківку, а гілки влітку дарували тінь і прохолоду. Ніхто його не помічав. Бігли бігуни, проїжджали велосипедисти, гуляли пари з собаками, кричали діти а він просто сидів і спостерігав, пропускаючи світ крізь свої очі. Не просив грошей. Не давав порад. Лише дивився. І в цьому погляді було щось, що мало хто міг зрозуміти: глибоке бажання людського звязку, бути побаченим без умов.
«Оцей дід завжди тут», казали деякі сусіди, з сумішшю цікавості й зневаги. «Мабуть, ще один безхатько, або той, у кого розум поїхав».
Та Тарас не був безхатьком. Колись він був архітектором, бізнесменом, удівцем, мільйонером. Його життя було наповнене хмарочосами, нескінченними нарадами, контрактами та виглядом. У нього було все, про що, здавалося, можна мріяти. Аж поки одного дня, після смерті дружини в автомобільній аварії та відчуття, що все, що він побудував, не має сенсу, він вирішив покинути це. Продав будинок, закрив справи, позбувся майже всього. Залишив лише зошит, улюблену ручку та кілька спогадів, що нагадували йому про те, як колись він любив усім серцем.
Так він опинився на цій лавці. Спочатку ніхто на нього не дивився. Ніхто не сідав поруч. Ніхто не питав, чи йому холодно, чи голодно, чи просто хочеться поговорити. Та Тарас не турбувався. Кожного дня, спостерігаючи за людьми, він робив короткі записи у зошиті: жінка, яка читала газету за кавою на сусідній лавці; чоловік, що годував голубів сухим хлібом; діти, що бігали серед дерев з безглуздими криками. Кожен людський жест був маленьким всесвітом, який Тарас фіксував, наче архітектор душ.
Аж поки не зявилася Софійка. Дівчинка з червоним рюкзаком, великими допитливими очима, що рухалася з невинністю того, хто ще вірить у доброту світу. Вона підійшла до лавки, де сидів Тарас, і простягнула йому печиво.
«Мам
