Тетяна з матірю сиділи на розхитаній ліжчині. Обидві куталися в теплі светри. На дворі стояла зима, а в хаті щойно затопили піч.
“Нічого, мамочко. Все у нас буде. Виживемо. Зараз дам тобі ліки,” казала Тетяна, намагаючись заспокоїти жінку, яка, власне, була їй не матірю, а свекрухою. Майже колишньою свекрухою.
Так вийшло, що жили вони втрьох: мати, син і його дружина Тетяна.
Вона вийшла заміж пізно у тридцять років. Була вже другою дружиною Віталія. Але не вона розбила його перший шлюб коли вони познайомилися, він уже був самотнім.
Свекрусі, Ганні Степанівні, Тетяна одразу сподобалася. І та їй теж. Добра, уважна, завжди підтримає. Тетяна рано втратила батьків, і в свекрусі знайшла рідну душу.
“Немовби змовились,” жартував про них Віталій.
Пять років шлюбу промайнули, як один день. А потім Віталій став грубим, запальним. Кричав на Тетяну, на матір. А причина була в іншій. Він часто затримувався і приходив пяний.
Одного разу заявив, що розлучається. Дав два дні на збори. Тетяна ще й розібратися не встигла, як у двері зявилася його коханка з валізою.
Мабуть, спеціально підїхала, щоб подивитися на попередницю та вилити на неї свої отруйні слова. Але не вийшло. Перед нею стояла довгонога білявка з нарощеними віями, якими вона ледве кліпала.
Тетяна навіть не втрималася й засміялася.
“Ти мене проміняв на це опудало з віями, як у вівці? Щасти тобі з нею, а мені анітрохи не шкода.”
“Зате вона весела! А ви з матірю дві бабусі. Дві нудьгуючі курки.”
“Мене ображай, а матір до чого?”
“Зайчик, а його мати що, лишається з нами?” пропищало диво, кліпаючи віями. “Нехай вона її забере. Навіщо нам його мати? Зайчик”
“Так, мамо, тобі теж час. Засиділася.”
“Куди ж я піду? Я тобі всі гроші від квартири віддала, щоб ти цей будинок збудував!” мати схопилася за серце.
“Концертів не треба. Живи, тільки з кімнати не виходь. Тепер тут господиня Альона.”
“Коханий, нехай вони обидві йдуть.”
“Вона ж моя мати!”
“Твоя мати? Ти хочеш сказати, що у мене буде така свекруха? Ой Коханий”
Тетяні набридли їхні знущання.
“Мамо, поїдеш зі мною в село?”
“Краще в село, ніж з таким сином і цією”
“Трохи почекай. Зберу твої речі.”
“Ліки не забудь, і скриньку мою. І сумочку.”
Тетяна витягла ще одну валізу, швидко складаючи все всередину: скринька, сумочка, ліки, документи, білизна, одяг.
“Забирайте своє. Нам чужого не треба,” вставила своє Альона. “Правда, коханий?”
Віталій мовчки спостерігав. Він нічого не міг зробити. Розумів, що мати цього не пробачить. А може, і пробачить адже вона мати.
За півгодини Тетяна вже стояла біля машини. Ганна Степанівна сиділа на задньому сидінні, тихо витираючи сльози. Навіть не глянула у бік сина, лише важко зітхнула.
Важко прийняти, коли ти віддала все, а тебе викинули, як непотрібну річ.
“Як же ми тепер житимемо, доню?”
“Усе буде добре. У мене є трохи грошей. Доки не знайду роботу, вистачить. У тебе пенсія. Проживемо. На хліб із маслом вистачить.”
Вони приїхали в село, де Тетяна провела ди
