“Ну що, свідоцтво про шлюб таки надійніше за спільне проживання?” жартували з Наді чоловіки.
“Я не піду на тридцятиріччя закінчення університету, бо потім буде депресія. Нехай ідуть ті, хто ходить щороку їм не помітно, як вони змінилися”, відповіла Надія єдиній подрузі по телефону.
“Та що ти так боїшся? Ми ж бачилися пять років тому, і ти була цілком нормальною. Чи то сильно поправилася?” здивувалася Оксана.
“Та йди ти, Оксанко! Просто не хочу, і все!”
Надя вже збиралася класти трубку, сподіваючись, що подруга зрозуміла, але цього разу Оксана вчепилася міцно:
“Надю, наші ряди вже й так рідшають.”
“Що, хтось помер?” Надя аж здригнулася. Вона вважала себе вже не дуже молодою, але ще не настільки, щоб однолітки починали відходити в інший світ.
“Та ні, просто деякі з країни виїхали. А помер у нас ще давно Богдан Коваль, двадцять пять років тому, зовсім молодим, я ж тобі казала.”
“Тож не впершись, збирається весь наш потік чотири групи, а насправді лише тридцять людей. Ти ж свого сина нарешті одружила? Ну от, можна й трохи розважитися.”
Оксана ще щось говорила, а Надя згадала Богдана Коваля. Він завжди мав темні кола під очима, і хлопці з групи вважали його слабаком. А виявилося у нього було слабке серце. Він добре вчився, мріяв збудувати міст у рідному містечку, але не встиг.
А що встигла вона?
Закохалася в Юрія, який працював прорабом на будівництві, куди й вона пішла після інституту. Він працював вахтами, а потім їхав додому. Вони довго зустрічалися, Юрій навіть перед усіма називав її дружиною. Казав, що цивільний шлюб справжнє кохання, коли люди разом не через папір, а через почуття
А коли Надя зрозуміла, що чекає дитину, Юрій раптом не приїхав на вахту. Виявилося, у нього троє дітей і хвора дружина. Він звільнився, навіть не попередивши її.
Надя не могла вимагати щось від чоловіка з трьома дітьми. Вона пішла з будівництва, перш ніж хтось дізнався. Один із мужиків на прощання жартома сказав:
“Ну що, свідоцтво про шлюб таки міцніше?”
Наді було все одно. Вона влаштувалася в магазин біля дому завдяки знайомій із підїзду. Домовилися, що навіть після народження дитини вона працюватиме два дні.
Мати погодилася сидіти з Максимом, але постійно дорікала:
“Я сама тягла твоє навчання, сподівалася, що ти будеш розумнішою, а ти, Надю, просто нерозумна!”
“Яке коріння, таке й насіння, що хотіла?” відповіла Надя і одразу ж пожалкувала.
Потім вони обійнялися й плакали, але що тепер поробиш
Тому коли Оксана дзвонила на пятиріччя закінчення інституту, Надя не пішла. Вони там розповідатимуть про родини, показувати фотки, а вона мила підлоги в трьох місцях. Їй було ні до чого.
Або, точніше, їй було нічого їм розповісти
Максим став її єдиною радістю.
Коли він пішов у садок, мати сказала, що виконала свій обовязок, і поїхала до сестри в село.
А Наді несподівано пощастило її взяли за фахом на півставки. Тепер вона сама все встигала, навіть сина забирала з продленки.
Потім на роботі до неї залицявся чоловік, але вона відмовила. Чужий дядько Максиму не потрібен.
Згодом її підвищили, вона почала добре заробляти. Але все одно почувалася неповноцінною. Одягалася просто, не фарбувалася, а після сорока зявилася сивина.
Їй здавалося, що вона не має права на щастя адже колись кохала одруженого.
Максим виріс вдячним. Влітку їздив у село до бабусі й тітки, допомагав копати грядки, носив воду, колов дрова.
Коли Оксана знову подзвонила на тридцятиріччя, Надя спочатку відмовилася. Але потім передумала.
Вдягла синю сукню, яку купив їй Макс на його весілля. Тоді його дружина, Наталка, довго вмовляла її приміряти сукні, і ця сподобалася всім.
В кафе було гучно. Оксана відразу побачила Надю:
“Надю, яка ж ти гарна!”
Вони посиділи, поговорили. Грала музика з їхньої молодості.
“Можна запросити вас на танець?” почула Надя голос. Підняла очі це був Андрій Зінченко із паралельної групи.
“Надю, я тебе одразу впізнав!”
Вони потанцювали, а потім Андрій запропонував провести її додому. Він був у розлученні.
Наступного дня вони зустрілися знову. І більше не розлучалися.
Су
