Запис у щоденнику
«За тобою прийшла мати, збирайся».
Кажуть, що кожна дитина в дитбудинку чекає цих слів. Але Марійка здригнулася, ніби їй дали ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, чого сидиш?
Олена Василівна дивилася на неї з незрозумінням. Хіба життя в дитбудинку мед? Багато хто втікав звідси просто на вулицю. А тут Марійку повертають у рідний дім, а вона наче не рада.
Не хочу, відвернулася дівчинка до вікна. Її подруга Наталка зиркнула на неї, але мовчала. Їй теж було дивно таке бажання. Сама б Наталка з радістю повернулася додому, та кому вона там потрібна?
Марійко, ну що ти? питала Олена Василівна. Там тебе мати чекає.
Не хочу її бачити. І не хочу туди повертатися.
Інші дівчата теж слухали цю розмову, і вихователька вирішила, що таке не для чужих вух.
Ходім зі мною.
Вона відвела Марійку в кабінет і співчутливо подивилася на неї.
Твоя мати, звісно, помилялася. Але вона намагається виправитися. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Марійка хмикнула. Я в дитбудинку вже вдруге. Коли мене забрали перший раз, мати вдавала, що змінилася. Сховала пляшки, прибралася, купила їжу, влаштувалася на роботу. А коли прийшли з перевіркою усе виглядало гарно. А потім мене повернули, і вона знову пустилася у всі тяжкі. Я їй потрібна лише для допомоги.
Марійко, але я не можу на це вплинути. Та й вдома, мабуть, краще? намагалася вмовити вихователька.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в дірявих кросівках, коли за вікном мінус двадцять? Або ховатися в кімнаті й молитися, щоб мамині пияки до тебе не зайшли? Чому її, зрештою, не позбавлять батьківських прав?!
У Марійки на очах виступили сльози. Так, їй не подобалось у дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують і вдягнуть. І що вона у безпеці. А вдома пекло.
Я не можу тобі нічим допомогти, зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода дівчинку. Вона була розумною, сміливою рідкість для дитбудинку. Можливо, і її мати колись була цікавою людиною, поки не спилася. І хоча Олена Василівна працювала тут сім років, вперше побачила дитину, яка не хотіла їхати додому.
А я можу жити сама? спитала Марійка. Пішла б працювати, зняла б кімнату.
Лише коли станеш повнолітньою.
Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Олена Василівна теж думала, що Марійка занадто доросла для свого віку. Але зробити нічого не могла.
На жаль, ти повинна бути під опікою. Може, є хтось, хто міг би її отримати? спитала вона. І подати на позбавлення прав твоєї матері.
У мене нікого нема Поки була жива бабуся, ще якось, а тепер кінець світу.
А батько?
Запився Помер.
Марійка сказала це так спокійно, ніби це звичайна річ. Хоча в її випадку так і було.
У нього не було родичів?
Дівчинка задумалася.
Начебто, жила його мати, але я її не знаю. Вона з сином не спілкувалася. І я її розумію.
Давай так, підсунулася Олена Василівна. Ти спробуєш пожити з матірю, а я пошукаю інформацію про твою бабусю. Домовились?
Марійка кивнула. Що їй залишалося?
Звичайно, мати влаштувала цілий спектакль. Кинулася до доньки, ридаючи на весь дитбудинок. Благала пробачення, обіймала.
Але Марійка навіть не зворухнулася. Вона знала варто їм повернутися додому, і все стане як раніше.
Так і сталося. Перший день мати ще трималася, а на другий вже принесла з магазину горілку.
І все пішло по колу. Мати пила, її звільнили з роботи. Марійка знову опинилася в пеклі.
Коли через пару місяців до неї в кімнату вночі вліз пяний чоловік, і вона ледве вигнала його, дівчина зрозуміла годі.
На щастя, Олена Василівна дала їй свій номер. Марійка подзвонила. Сказала або вулиця, або дитбудинок.
Я знайшла твою бабусю, відповіла жінка. Спробую поговорити. Якщо погодиться і умови дозволяють, вона отримає опіку.
Марійка напол
