Навіщо Оксана почала вязати пінетки, вона й сама не розуміла.
Її доньці Марійці вже стукнуло сорок. Два роки тому та овдовіла, так і не познайомивши світ зі своїми дітьми. Минулого року вийшла заміж знову, та чоловік був молодший і все твердив: «Хочеться пожити для себе, без поспіху».
Син Оксани давно осів у Канаді і не збирався повертатися. Племінники вже виросли, але до власних дітей їм було ще далеко. У хаті не лунали дитячі голоси, не було й надії на нове життя.
Якось у крамниці Оксана натрапила на пряжу. Мякі відтінки польської вовни звабили її. Задумала спершу звязати собі кофту, купила тонкі спиці й гачок. Та несподівано почала виготовляти пінетки.
До вечора перша пара вже була готова. Пряжі лишалося чимало. Наступного дня вона сплела чепчик, потім кофточку та штанишки з резинкою. Закінчивши комплект, дістала стару коробку з ґудзиками й вибрала найкращі у вигляді крихітних зірочок.
Речі вона випрала в тазику з мяким засобом, обережно розклала сушити на пухнастий рушник. Дивлячись на ці малесенькі речі, Оксана зітхнула:
Так і піду з цього світу, так й не притиснувши до грудей онука
Але раптом спала на думку інша ідея:
Десь є дитина, якій вони справді знадобляться.
Вона відкрила ноутбук, шукаючи дитячі будинки в Києві. Прочитала кілька новин, зібралася й пішла за новою пряжею тепер у блакитних тонах.
За кілька днів Оксана звязала комплект для хлопчика. Потім ще десяток пінеток і стільки ж теплих шапочок, кожну різного кольору. Склавши все у коробку, вона вирушила до дитячого будинку.
Без документів ми не можемо прийняти речі, пояснила працівниця. Краще б підгузки привезли, вони завжди потрібні.
Оксана стояла з вязаними речами в руках і плакала.
Гаразд, якось оформимо, зрештою сказала жінка. Ходіть, приміряємо пінетки на малюків.
Оксана брала на ручки немовлят, гладила їхні ніжні щічки й одягала на крихітні ніжки пінетки. Старшим дітям приміряла шапочки.
Повернувшись додому, розповіла чоловікові:
Там сказали, що краще підгузки привозити.
Добре, відповів він. Завтра купимо. А тепер давай варити борщ.
Нам не дадуть дитину, ми ж вже не молоді, мені 61, а тобі 62, сумно промовила Оксана.
Може, і не дадуть, але ж двері ніхто не зачинить, спокійно відповів чоловік. Домовимося, приходитимемо, допомагатимемо. Пінетки й шкарпетки навяжемо точно в пригоді стануть.
Там є близнюки: хлопчик і дівчинка. Світленькі. Їм вже майже два роки, задумливо сказала Оксана. Гадаю, їм підійдуть вязані костюмчики. Може, зараз ще великі, але діти ж швидко ростуть. А пінетки вийшли якраз їхнього розміру, я їх у вигляді кедиків зробила.
Підемо разом, запропонував чоловік. Я все влаштую, будемо їх відвідувати.
І справді влаштував. Чотири місяці Оксана з чоловіком були волонтерами в дитячому будинку. Вона вязала нові костюмчики й пінетки на виріст, а близнюки вже почали кликати її мамою. Але одного разу, прийшовши до дітей, вони їх не знайшли.
Уявіть, їх усиновили, одразу обох, розповіла працівниця. Ми зробили фото у ваших вязаних костюмчиках, і вже того ж дня подзвонила одна пара. Кілька місяців готували документи, і сьогодні вранці їх забрали. Ми до останнього боялися, що не захочуть брати двох одразу.
У Оксани на очах виступили сльози.
Ну чого ж ти плачеш, дурненька, лагідно сказав чоловік. Радіти треба.
Того вечора подзвонила донька:
Мамо, ви з татом можете до мене заїхати? Мені потрібна допомога.
Що, знову кран тече? запитала Оксана. Чи сусіди зверху затопили?
Ні, треба зібрати ліжечко, відповіла донька. Приїдете? Краще не дзвоніть, просто відкрийте своїми ключами.
Добре, приїдемо, кивнула Оксана.
Вони сіли у свою «Таврію» й поїхали. Квартира Марійки сяяла чистотою, а з кухні пахло свіжим пирогом. Оксана з чоловіком перевзулися в домашнє.
Помійтесь і заходьте в кімнату, покликала донька з кухні. Я зараз.
Вони сіли на диван і включили телевізор. Раптом чоловік тихенько штовхнув Оксану в бік.
Вона підвела голову. У дверях стояв зять, Андрій.
На його руках сиділи ті самі близнюки, у вязаних Оксаною костюмчиках і пінетках-кедиках. Хлопчик тримав у руці шматочок груші, а дівчинка, з перемазаним обличчям, хитро посміхалася й тягнулася до фрукта. Андрій усміхнувся.
Навіть не знаю, як сказати Коротше, тепер у вас є онуки. Ми раніше мовчали, бо не знали, чи вийде оформити. Зараз Марійка підійде, вона якраз варить їм ман
