Я знаю, що вони мої діти, промовив він, не піднімаючи очей. Але не можу пояснити чому, між нами немає того звязку.
Подивись на неї! Яка ж вона гарненька! скрикнула я, пригортаючи до себе тепле тіло нашої новонародженої донечки. Оленка лежала в мякій ковдринці, згорнувшись клубочком, немов маленький жмутик життя, і тихесенько сопіла. Я не могла відірвати від неї очей. У ту мить світ для мене звівся до одного обличчя, одного подиху, однієї думки: «Вона моя. Вона у нас є».
Поруч стояв Олег. Він дивився на дитину, але в його погляді була не тільки ніжність, а й щось інше. Щось невиразне, майже налякане. Він простягнув руку, обережно торкнувся пальцем дитячої щічки.
Схожа на тебе, тихо промовив він, ледь не шепотом. Але в його голосі не було того світлого захвату, якого я чекала. Не було радості, яка мала б бути. Тоді я не надала цьому значення. Ну, схожа на мене то й що? Головне, що наша родина стала більшою, що донечка здорова, а ми тепер справжні батьки.
Але йшли роки, і коли народилася друга донечка Марійка, я почала помічати те, що раніше просто не хотіла бачити. Обидві дівчинки були вражаюче схожі одна на одну. Їхні великі карі очі, акуратний носик, високе чоло, густе темне волосся все це наче списали з портрета мого батька. Вони були як дві краплини води. Жодної риси Олега в них не було. Ні його блакитних очей, ні ямочок на щоках, ні навіть характерного виразу обличчя. Це стало проблемою. Серйозною та болючою.
Я сиділа за кухонним столом, механічно помішуючи вже холодну каву. За спиною чулося рівне дихання сплячих дівчаток, а навпроти мене з якимось дивним виразом обличчя сиділа свекруха Ганна Степанівна. Вона «просто зайшла», як завжди казала. Але я знала: таких візитів у неї не буває. Особливо після останніх місяців, коли між нами почали накопичуватися непорозуміння, холодність та неприязнь.
Наталко, почала вона, обираючи слова так обережно, ніби боялася образити, дівчатка, звісно, красуні. Але ти певна, що вони від Олега? Дуже вже схожі на твого батька. Як дві краплини води. Дивно, правда?
Ложка в моїй руці дзенькнула об край чашки. Я завмерла. Ці слова вже лунали раніше у жартах, підступних зауваженнях, перешіптуваннях. Але від неї, від жінки, яка називала мене «рідною», це пролунало особливо болюче. Ніби удар під ребра.
Ганно Степанівно, що ви таке говорите? мій голос тремтів. Звісно, вони від Олега! Ви ж самі все знаєте! Ми їх так довго чекали, я народжувала, він сам забирав їх із пологового! Як можна сумніватися?
Вона лише знизала плечима, ніби кажучи: «Хто його знає». І в цьому русі вся її впевненість у тому, що сумнів має право на існування. Я відчувала, як усередині стискається образа, але ще більше тривога. Бо найстрашніше було не в цих словах. Найстрашніше те, що чоловік теж почав віддалятися від наших дітей.
Олеже, чому ти знову не забрав Оленку з садочка? запитала я, коли він повернувся додому пізно, ледь не під ранок. Оленка вже спала, Марійка дрімала на дивані. А я, втомлена після подвійної зміни, домашніх клопотів і постійних переживань, ледве трималася на ногах.
Забув, вибач, байдуже скинув він куртку на стілець, навіть не глянувши на мене. Справ багато було.
Ти завжди чимось зайнятий, не витримала я. Коли ти взагалі проводиш час із дітьми? Коли востаннє грав із Марійкою? Або хоча б казку Оленці прочитав?
Він мовчав. Довге, важке мовчання, яке потім перервалося його голосом тихим, але таким болючим:
Не тягне мене до них, Наталко. Не знаю чому. Вони вони мені здаються чужими. Я намагаюся, пробую, але не відчуваю, що вони мої.
Сльози підступили до горла. Як можна так говорити про своїх доньок? Про тих самих дітей, яких він колись чекав, про яких мріяв? Але в якийсь момент я зрозуміла він говорить щиро. Олег справді хотів, щоб у нього була донечка, схожа на нього. Він уявляв, як буде з нею грати, як пишатиметься, коли вона успадкує його риси. Він хотів бачити себе в ній. А замість цього дві дівчинки, які більше нагадували мого батька. Ніби я сама їх і народила.
Я почала ритися в інтернеті, читати про генетику, спадковість, домінантні та рецесивні гени. Виявилося, що таке буває. Інколи зовнішність дитини може більше нагадувати діда чи бабусю, ніж батьків. У мого батька дуже сильні гени карі очі, високе чоло, темне волосся. І обидві мої донечки отримали саме їх. Але як пояснити це Олегу та його родичам, якщо вони вже зробили свої висновки?
Запропонувала зробити тест ДНК. Не тому, що сумнівалася, а щоб закрити питання раз і назавжди. Але він відмовився.
Я вірю, що вони мої, сказав він, дивлячись у
