Якщо ти думаєш, що я тобі нічого не роблю, спробуй пожити без мене! вибухнула дружина.
Того вечора тиша в будинку здавалася особливо важкою. Марія повільно помішувала борщ, слухаючи монотонне тикання годинника на стіні. Колись цей звук дратував у ті часи, коли дім наповнювали голоси дітей, сміх і вічна метушня. Тепер же тикання стало єдиним співрозмовником у порожньому просторі колишнього гамірного гнізда.
Вона кинула швидкий погляд на чоловіка. Ігор, як завжди, сидів, уткнувшись у телефон. Світло від екрану відбивалося в його окулярах, створюючи хищні блики. Раніше вона бачила в цьому щось затишне ось він, її чоловік, вдома, поруч. Тепер ця картина викликала лише глухе роздратування.
Вечеря готова, промовила Марія, намагаючись, щоб голос звучав звично.
Він кивнув, не піднімаючи голови. Вона розставила тарілки гарні, з сервізу, який берегла для особливих випадків. Хоча які тепер особливі випадки? Діти заходять нечасто, онуків поки нема. Залишилися лише вони удвох у цьому великому будинку, де кожен куток зберігає спогади про кращі часи.
Марія налила борщ, акуратно поклала свіжу зелень петрушку і кріп з підвіконня, де вона вирощувала трави спеціально для його улюблених страв. Поруч із тарілкою поставила свіжий хліб, тільки що нарізаний скибочками.
Ігор нарешті відклав телефон і взяв ложку. Вона завмерла, чекаючи реакції. Перша ложка. Друга. На третій він скривився.
Знову несмачно, буркнув він, відсуваючи тарілку.
Щось обірвалося всередині. Марія подивилася на свої руки червоні від гарячої води, з огрубілою шкірою. Весь день вона провела на ногах: прала його сорочки, прасувала штани, готувала цей бісовий борщ. На плиті ще кипіла його улюблена кава та сама, яку вона спеціально заварювала певним способом, бо «інакше несмачно».
Вона перевела погляд на стопку випрасованої білизни кожна річ складена ідеально, як він любить. Двадцять пять років. Двадцять пять років вона складала ці чортові сорочки певним чином, тому що «інакше мнуться».
Знаєш що її голос задрожав, але не від сліз від злості. Якщо ти думаєш, що я тобі нічого не роблю, спробуй пожити без мене!
Він підняв очі уперше за вечір по-справжньому подивився на неї. У його погляді читалося здивування, ніби він не міг повірити, що ця тиха, слухняна жінка здатна підвищити голос.
Марія різко встала. Стілець з грюкотом відсунувся, але їй було все одно. Вона схопила пальто старе, куплене ще три роки тому, бо «навіщо тобі нове, цього ще носити й носити».
Ти куди? у його голосі зявилося занепокоєння, але вона вже не слухала.
Вхідні двері гупнули за її спиною. Прохолодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, і вперше за багато років Марія відчула, що може дихати на повні груди. Вона не знала, куди йде. Не знала, що робитиме далі. Але вперше за довгі роки вона відчула не страх перед невідомим, а дивне, пянке почуття свободи.
Невеличка квартира на пятому поверсі зустріла Марію непривичною тишею. Не тією важкою, що переслідувала її вдома, а якоюсь особливою легкою, повітряною. Тут не було годинника, що відміряв хвилини її життя, не було докірливих поглядів і звичного «а чому».
Вона прокинулася рано роками вироблена звичка вставати о шостій, щоб встигнути приготувати сніданок, випрасувати сорочку, зібрати робочі речі Але сьогодні все було інакше. Марія лежала у незнайомому ліжку і дивилася, як сонячні промені повільно повзуть по стіні. Ніхто не поспішав її, не вимагав уваги, не чекав звичного обслуговування.
Я можу просто полежати, прошепотіла вона і тихенько засміялася від цієї думки.
Але старі звички не відпускали так просто. Руки самі тягнулися застелити ліжко, витерти пил, розпочати звичний круг домашніх справ. Марія зупинила себе:
Ні. Сьогодні я робитиму те, що хочу я.
Вона довго стояла перед дзеркалом у ванній, розглядаючи своє відбиття. Коли вона востаннє по-справжньому дивилася на себе? Не мимохідь, не поспіхом перевірити, чи все гаразд перед виходом, а по-справжньому? Зморшки навколо очей стали глибшими, у волоссі помітно більше сивини. Але очі очі наче ожили.
На вулиці було свіжо. Вересневий ранок пах опалим листям і кавою з найближчої кавярні. Раніше вона проходила повз це місце сотні разів, поспішаючи за продуктами. «Даремна витрата грошей», завжди казав Ігор. І вона погоджувалася, переконуючи себе, що вдома кава смачніша.
Дзенькнув дзвоник над дверима. Всередині пахло свіжою випічкою і корицею. Марія нерішуче завмерла біля входу, відчуваючи себе несподіваною гост
