«Думай про мене що хочеш, але довести нічого не зможеш» грізно промовила свекруха, ставлячи невістку перед важким вибором.
Ну що, Оленко, слухай уважно. Думай про мене що завгодно, але довести ти нічого не зможеш. Свідків у тебе немає, а Тарас мені вірить. Тож якщо хочеш залишитися в нашій родині, доведеться змиритися: прибирати, готувати й тримати язик за зубами. Зрозуміло?
Олена вийшла заміж за Тараса кілька років тому. Незабаром у них народився син Ярослав, якому зараз вже шість. Обидва працювали, щоб забезпечити родину всім необхідним і не потрапити в злидні.
Жили вони скромно, але дружно: Олена вела господарство, доглядала дитину, працювала бухгалтеркою у невеликій фірмі, а Тарас був інженером. Здавалося, усе йде як треба.
Але одного дня матері Тараса Марії діагностували ішемічну хворобу серця, яка потребувала постійного лікування. Жінці довелося піти з роботи, і з того часу вона повністю залежала від сина.
Олена намагалася допомагати як могла: після роботи завозила їй продукти, варила супи. Іноді брала з собою Ярослава, бо залишити його ввечері було ні з ким. У інші дні до матері навідувався сам Тарас.
Спочатку все здавалося природним. Але з часом напруга почала зростати. Гроші витрачалися швидше, ніж раніше: ліки, процедури, спеціальне харчування. Тарас без зайвих слів віддавав частину зарплати матері, і Олена це приймала. Але незабаром вона помітила: на власні потреби коштів почало не вистачати. А Тарас, здавалося, не бачив проблеми.
То Ярославу потрібні нові черевики, то гурток подорожчав, то пральна машина зламалася. Все йшло не так. Олені вже давно треба було оновити зимове пальто у старому вона ходила вже пять років. Але замість цього вона все частіше чула від чоловіка:
Потерпи. Зараз головне мама.
І вона мовчала, розуміючи, що здоровя важливіше. Але всередині зростало важке почуття. Вона не знала, скільки ще це триватиме.
Одного разу, коли у Олени був скорочений робочий день перед святом, вона почула від Марії щось, що приголомшило її.
Того дня Олена отримала премію. Невелику, але приємну суму, на яку не розраховувала. Вона вже уявляла, як вони з Тарасом ввечері покладуть Ярослава спати, відкриють пляшку вина, поріжуть сир, ковбасу, фрукти просто посидять удвох, як колись, до всієї цієї втоми й клопоту.
З цими думками вона зайшла до магазину, купила овочі, молоко. Подумала: «Завезу все це Марії, а потім додому, готуватися до нашого вечора».
У неї був ключ від квартири свекрухи на всяк випадок. Тож Олена спокійно відчинила двері й увійшла. З кухні лунав голос. Спочатку вона подумала, що це телевізор, але, наблизившись, зупинилася як укопана.
Марія стояла біля вікна з цигаркою в руці, випускаючи дим. У другій руці телефон.
Звісно, я ще довго буду вдавати, хрипко говорила вона. А що мені? Син допомагає, невістка переді мною навшпиньки скаче. Я від такого не відмовлюся. Спасибі тобі, Наталю, що справку мені зробила.
У Олени все поплило перед очима. Слова пролунали, як удар. Вона відскочила, вдарившись спиною об одвірок, і пакет із продуктами випав із рук. Помідори й яблука розкотилися по підлозі.
Олено зачекай! Я все поясню! вигукнула Марія, кидаючись за нею.
Але Олена вже вибігла з квартири й майже бігом спустилася сходами. Вона навіть не помітила, як опинилася на зупинці.
Про яке вино могло йтися додому вона йшла, не бачачи дороги, з важкістю в грудях і пусткою в думках. В голові крутилася лише одна ду
