Жахлива правда випливла на поверхню зовсім випадково. У моєї молодшої чотирирічної сестри Оленки виявили пупкову грижу. Лікарі сказали не затягувати. Чим раніше прооперують, тим краще. Оленка без тата категорично відмовлялася їхати до лікарні. Дочекалися його з рейсу, і тато провів її аж до самої операційної.
Таточку, ти мене тут чекатимеш? ридала сестричка.
Куди ж я подінуся, серденько? Звичайно, чекатиму. Чого ти плачеш, ти ж у мене така смілива?
А де я плачу? Я просто зітхаю!
Її забрали. Нескладна планова операція. Але батьків попросили здати кров до банку крові це було обовязковою умовою.
А в неї ж тільки з одним із нас співпадає, імовірно, запитав тато. Може, спочатку візьмете проби? Щоб ми вам зайву не здавали.
Кров не буває зайвою! рішуче сказав лікар.
Мама з татом здали кров. Мама була бліда, здавалося, ось-ось знепритомніє. Потім не могла всидіти на місці. Бігала до процедурної, розмовляла з медсестрою. Потім Оленку вивезли з операційної, тато пішов зустрічати, як і обіцяв. Сидів із нею весь вихідний. Мама ніби заспокоїлась, провідала доньку і повезла мене додому, хоча я й відмовлявся.
Я теж можу з нею посидіти, уперто наполягав я.
Мені тоді вже виповнилося одинадцять. Оленку, свою маленьку світловолосу сестричку, я любив більше за все на світі. Напевно, навіть більше за маму й тата. А як її було не любити? Янголок. Світловолосий янгол у плоті.
Уявіть собі невеличкий райцентр із райлікарнею. Так, новою, повністю обладнаною навіть банк крові був, от тобі й на. Але селище воно й є селище. Минуло рівно три дні Оленка вже була вдома, тато збирався в рейс. Пішов купити цигарок у дорогу. А повернувся наче грізна хмарина.
Таточку заверевіла Оленка з дитячої (у неї ще був постільний режим) Ти приніс мені мої улюблені зефірки?
Батько залишив пакет із магазину в коридорі. Наказав мені швидко йти до дитячої. Взяв матір за лікоть і завів у кухню.
Вітьку Вітьку що таке?
А в кухні відбулася розмова, про яку я дізнався лише через роки тоді ми з Оленкою нічого не розуміли. Вона була ще мала, а я слухався батька. У дитячу так у дитячу. Оленка захнипала і почала вимагати татка й зефір, я запропонував почитати їй. Слава Богу, вона погодилася.
У кухні Вітько, бігаючи скаженими очима, підійшов до Тетяни так близько, що вона притиснулася до стіни. Відступати було нікуди.
Це правда? Що Оленка не моя?
Та як та що Віточку, ти в розумі? Що це ти говориш?
А я тобі скажу, що говорю. У мене кров друга позитивна, у тебе перша позитивна. А в неї він кивнув у бік дверей третя негативна. Якщо щось переплутали, то можна ж і перездати.
Тетяна рішуче відсунула чоловіка, підійшла до столу, сіла. Схилила голову на руки й простонала:
Сволочі. Ну просила ж! Чого їм треба? Заздрять, Віточку, на наше життя. У нас усе є. І діточки такі гарненькі.
Просила, значить ну, зрозуміло.
Він вийшов із кухні, де залишилася плакати Тетяна. Всього один раз і зійшла з шляху від нудьги з інженером із відрядження. Чоловік увесь у рейсах, та в рейсах. У кіно чоловік-далекобійник це красиво й романтично. А в житті холодно й сумно. Тетяна вирішила, що треба щось робити! Адже він-то, мабуть, у своїх рейсах теж не був взірцевим чоловіком. Скільки днів їздить. Вона схопилася й побігла за Вітьком, але його вже й слід простив. На столі самотньо лежала коробка із зефіром.
Після рейсу батько серйозно поговорив зі мною. Просив піти з ним.
Тату, а як же я а Оленка? Мама? А ти не можеш залишитися?
На мене ніби навалили бетонну скелю. Скелі складаються з гірських порід я дивився відео. І скеля на моїх плечах теж була неоднорідною. Там був страх втратити батька. Страх перед вибором. Виходило, когось я все одно втрачав. Порахувавши просте рівняння в умі, я вирішив залишитися. Оленка + мама були більші за кількістю, ніж один тато. Хоча за значенням могла переважити й одна сестра.
Батько часто зустрічався зі мною. Про Оленку він ніби забув. Я нічого не розумів, але знав: якби міг тато пояснити мені, що відбувається пояснив би. Сестра спочатку сумувала й плакала, на неї було боляче дивитися. Але потім стала питати про батька все рідше й рідше. Вона замикалася в собі й проводила весь час із іграшками. Я не розумів дослівно, за що на Оленчину голову впало це покарання, але здогадувався. Що ж до мами
Мама збожеволіла. Вона почала тягнути в будинок усяке сміття. Спочатку нешкідливе й, начебто, корисне в господарстві. А потім уже й усе підряд. На нас їй стало абсолютно байдуже.
