Ти сьогодні сказав, що одружився зі мною, бо я «зручна»! Ну й що? він знизав плечима. Хіба це погано?
Ти що, знову в цьому старому халаті? Тарас з огидою кинув погляд на Олену, застібаючи манжету сорочки, немов готувався до бою.
Вона завмерла з глиняною чашкою кави в руках. Пар тоненькою цівкою піднімався вгору, печучи пальці, але вона не відводила їх.
Він зручний.
Ну так, зручний, усміхнувся він, поправляючи краватку перед дзеркалом. Як і все в тобі.
Олена опустила очі. Кава більше не парувала. Поверхня потьмяніла, наче маленьке розбите дзеркальце.
Тарасе, ти
Що? він уже діставав ключі, метал дзенькнув об обручку.
Нічого.
Двері зачинилися так сильно, що задрижала полиця з вишиваними рушниками.
***
Вони познайомилися на роботі. Вона тиха, скромна бухгалтерка, що завязувала косу в недбальський вузлик, він самовпевнений керівник, чий сміх лунав коридорами. Тарас гарно залицявся: троянди з росистими пелюстками, вечері при свічках, де він замовляв за неї вареники з вишнями, не питаючи, що вона любить.
Ти ж не з тих, хто скаржиться на дрібниці, так? якось запитав він на третьому побаченні, поправляючи серветку на її колінах.
Ні, усміхнулася Олена, немов не чуючи тривожних дзвіночків.
От і добре. Моя колишня вічно влаштовувала істерики
Вона не надала цьому значення. А потім весілля, діти, хата. Усе як у людей.
Тільки іноді, коли вона вдягала вишиванку з тонким візерунком, він казав:
Тобі б щось простіше. Це не твій стиль.
Або коли вона заплітала косу перед дзеркалом, він мимохідь кидав:
Навіщо? Все одно вдома сидиш.
А одного разу, коли вона купила нові духи з легким медовим ароматом, він зморщився:
Пахне, як у бабиної скрині. Ти що, на тітку Ганну з бухгалтерії рівняєшся?
І вона більше не носила їх.
А на день народження він подарував їй нову сковороду.
Стара вже до дна прогорає, пояснив він, спостерігаючи, як вона розпаковує коробку. А то вічно скаржишся, коли готуєш.
Вона подякувала. А потім довго дивилася у вікно, поки діти не покликали різати паску.
Але вона мовчала. Бо загалом він був добрим чоловіком. Не бив, не пив, гроші в сімю носив.
Хіба цього мало?
***
Ти мене ніколи не любив?
Той самий вечір. Та сама розмова. Тарас відвів погляд, немоб перевіряючи, чи зачинене вікно.
Ну чому ж Ти ідеальна дружина.
Це не відповідь.
Він зітхнув, наче пояснюючи щось очевидне.
Олено, ну що ти вигадуєш? У нас усе гаразд.
Гаразд?! її голос затремтів, але не від сліз, а від люті, що нарешті вирвалася назовні. Ти сьогодні сказав, що одружився зі мною, бо я «зручна»!
Ну й що? він знизав плечима. Хіба це погано?
Вона дивилася на нього, немов бачила вперше: цей легкий загар від гри у волейбол з колегами, а не з нею. Ця зморшка між бровами не від турбот, а від досади, що йому доводиться виправдовуватися.
А Марія?
Обличчя Тараса смикнулося, наче хтось дернув за невидиму нитку.
При чому тут вона?
Ти її любив.
Так, визнав він різко, і в цьому слові було більше почуття, ніж за всі їхні роки. Любив. Але з нею неможливо було побудувати господарство.
Олена відчула, як щось усередині ламається з тихим тріском, ніби зламалася гілка: йти можна, але вже не так, як колись.
Тобто я слухняна і господарна заміна.
Не ускладнюй, він махнув рукою, немов відганяючи муху. У нас діти. Хата. Що тобі ще треба?
***
Вона вагалася.
Може, він має рацію? Може, кохання це розкіш, а сімя важливіша? Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як перші краплі дощу розпливаються по шибці. У відблиску видно було сліди її пальців вона так часто тут стояла останнім часом, немов чекала, що світ за вікном дасть їй відповідь.
А Тарас Тарас жив так, ніби нічого не змінилося.
Через тиждень, бачачи, що вона знову змовкла, він і зовсім перестав прикидатися.
Знову борщ? Він перебирав ложкою в ми
