**Щоденник**
« Тату, не йди! Любий, не кидай нас! Нічого мені більше не купуй, ні Петрику! Лиш би ти був із нами! Не треба мені ані ляльок, ані цукерок. Жодних подарунків! Лиш би ти залишився! голосила шестирічна Олеся, вчепившись у батькову ногу.**
Їхня мати в цю мить ридала в кімнаті. Не було сили підвестись і вийти.
А чотирнадцятирічний Петро стояв, стиснувши кулаки. Любов до батька боролася в ньому з лютою ненавистю.
Олеся мала, ще нічого не тяміть. А він, Петро, бачив, як мати страждала. Як вона напередодні, стоячи на колінах, благала батька залишитися. Хоч на час, поки Олеся підросте. Та мольби не допомогли.
Годі! Вставай! Не принижуйся, чуєш?! Ти йому не потрібна! І я не потрібен, ніхто з нас! Хай іде к чорту! Петро підбіг і почав одривати сестру від батька.
Сину, нащо так? Я приходитиму, допомагатиму. Просто житиму в іншому домі. Але любов до вас не зникне. Ми так вирішили… почав батько.
Хто “ми”? Ти сам вирішив! Думаєш, я не чув? Мати благала тебе не йти. Тут ми, твоя родина! А ти йдеш! До якоїсь жінки! Вона тобі дорожча за нас, так?! Петро з усіх сил стискував зуби, аби не розплакатись.
Якби батько обійняв його, поклав сумки і сказав, що це дурна помилка… Він би кинувся йому на шию. І все забув. Пробачив. Бо це ж тато.
Той, що вчив його лагодити велосипед, брав на рибалку, грав у футбол, читав казки на ніч. Як він може взяти й викреслити все це? Викреслити їх? За що?
Олеся голосила. Мати ридала. Батько глянув на них усіх і… пішов, понуро опустивши голову.
А позаду довго лунало: «Тату! Не йди!»…
З того дня все змінилося.
Петро зненавидів батька. Відмовлявся від зустрічей, кидав назад подарунки.
Олеся ж чекала. То сиділа біля дверей, то виглядала з вікна.
Батько просив дозволу взяти дітей на прогулянку. Мати не дозволяла.
Хоча Петро й сам не хотів. Олеся рвалася до батька, але їй казали: «Тато не хоче тебе бачити».
Мати б із гордістю відмовилася від аліментів, але жити на щось треба було.
«Закохався ваш тато. Ось як буває! В іншому домі солодше! Діти йому не потрібні. Там інші будуть!» часто повторювала вона.
Петро мовчав. Олеся плакала.
Через рік батько спробував повернутися. Олеси не було вдома лише Петро й мати.
Батько благав пробачення, казав, що помилився. Не може жити без них.
Але мати не прийняла. Це була її помста. І Петро не прийняв. Образа була занадто глибока.
А Олесю не спитали. Вона була ще замала.
Роки минули. Петро пішов у бізнес. Олеся стала лікаркою. Старший брат уже мав свою родину. Молодша сестра до останнього доглядала матір, але незабаром її не стало.
Незабаром і Олеся зібралася вийти заміж за друга дитинства Івана.
Перед весіллям у брата були справи в іншому місті. Він запропонував поїхати разом.
Замість машини вибрали поїзд. Пили чай, розмовляли під стукіт коліс.
Вони не сварилися, жили дружно, хоч і бачилися рідко. Але були зовсім різні.
Жорсткий, категоричний Петро завжди слухав лише себе.
Сестру він жартома називав «сестро милосердя». І радив їй «менше добрячити не в тренді нині».
Закінчивши справи, гуляли незнайомим містом, милувалися краєвидами. А потім вирушили на вокзал.
Майже біля входу Петро ледь не спіткнувся об чоловіка. З виразом огиди буркнув: «Немає чого тут сидіти!»
Той сидів на картонці. Брудний, з неоголеною бородою, без ніг.
Раптом підвів очі.
Олеся вже пройшла уперед, коли почула сміх брата. Зупинилася.
Петро реготав, показуючи пальцем на бездомного.
Олеся швидко підійшла, схопила брата за рукав і потягнула за собою.
Годі! Соромно! Хто знає, як він сюди потрапив? Не нам судити! прошепотіла вона.
Що?! Не нам?! голос Петра став різким. Та ж ти ж була мала… А я впізнав. Відразу. Очі нашого тата такі ж, як у нас. Блакитні. Мати казала, що саме за очі його покохала. Даремно… Ну що, тату? Цікаво? Ось твої діти. Не чекав? Впізнаєш? Зустрілися. І я не думав, що побачу тебе ще колись. Але, мабуть, справедливість є. Ось ти тепер який. Це тобі за мамині сльози. За наші. За все! Петро кричав, аж пересохло в горлі.
Олеся не могла вимовити й слова. А чоловік на землі мовчав, лише сльози котилися по брудних щоках. Прошепотів:
«Які ви гарні…»
Не схожі на тебе! На щастя. Як же мені соромно, що ти мій батько! Пропадай тут, покидьку! Ось тобі й покарання! Петро був нестримний.
Досить! Замовкни, інакше я не стримаюсь! вигукнула Олеся.
Брат хотів відповісти, але раптом завмер.
Олеся присіла навпочі
