Шепіт за склом
Санітарка, жінка зі зморщеним, втомленим обличчям і очима, згаслими від щоденного бачення чужих страждань, незграбно переклала прозору торбинку Олени з однієї напрацьованої руки в іншу. Поліетилен захрустів, порушуючи мертву тишу ліфта. У торбинці, як насмішка, яскравим плямою виділялися дитячі речі крихітний рожевий комбінезон із зайчиками, розпашонка з вишивкою «Я мамине щастя» та біла упаковка підгузків з блакитною облямівкою. На упаковці стояла велика, викликаюча цифра «1» для новонароджених. Для тих, хто лише починає свій шлях.
Ліфт, грюкаючи старими, зношеними тросами, повільно опускав їх на перший поверх, і з кожним поверхом серце Олени стискалося все більше, перетворюючись на крихітний, беззахисний клубочок болю.
Нічого, дівчино, голос санітарки пролунав хрипло і безнадійно, наче скрип незмазаних дверей у порожньому домі. Ти молода, міцна. Ще народиш. Усе налагодиться Усе буде добре.
Вона кинула на Олену швидкий, з-під лоба погляд, сповнений незграбного співчуття та бажання якнайшвидше закінчити цей болісний спуск.
Діти старші є? спитала вона, щоб заповнити тягучу, важку паузу.
Ні видихнула Олена, дивлячись на мерехтливі кнопки поверхів. Її голос був порожнім, безжиттєвим.
Це важче простягнула санітарка. Що ви з чоловіком вирішили? Ховатимете чи кремувати?
Ховатимемо, відвернулася, стиснувши до білизни губи, Олена. Її погляд потонув у брудному, подряпаному дзеркалі ліфта, де відбивалося її власне, незнайоме обличчя бліде, спустошене.
Санітарка зрозуміло, майже професійно зітхнула. Вона бачила таких тисячі. Молодих, старих, зламаних. Життя в цих стінах ділилося на «до» і «після». І для Олени щойно настало це саме «після».
Її забирали з пологового будинку саму. Не було ковдри з рожевими чи блакитними стрічками. Не було щасливого покрякування з-під ніжно загорнутого куточка. Не було усмішок, вітань, збентежених і щасливих поглядів родичів, скромних, пахнучих зимою букетів гвоздик. Був лише чоловік, Ярослав, що стояв біля підніжжя лікарняних сходів з опущеними, сповненими провини очима, згорблений, ніби ніс на плечах нестерпний тягар. І була жахлива, обпалююча кригою зсередини порожнеча, що дзвеніла у вухах і не давала дихати.
Ярослав обняв її скупо, нерішуче, як чужий, боячись дотиком завдати ще більшого болю. Його обійми не гріли. Вони були лише формальністю, ритуалом, який треба виконати. Без жодних напутніх слів, без памятних, дурних і таких бажаних зараз фото біля виходу, вони мовчки покинули будівлю пологового будинку. Двері автоматично зачинилися за ними, ніби назавжди закривши один етап життя.
Я вже був Кхм запнувся Ярослав, заводячи машину. Мотор відгукнувся глухим, неживим гарчанням. У ритуальників у цих стервятників Усе замовив на завтра. Але ти, якщо захочеш, можеш щось змінити. Вінок білий вибрав, маленький, а труночка вона бежева, з рожевими він замовк, ков
