Моя мати вдає, що хвора, щоб не працювати, і живе на нашій шеї.
Вона ніколи не мала найменшого бажання працювати. Поки батько був живий, вона про це й не думала він усе влаштовував, приносив гроші додому, а вона сиділа вдома, насолоджуючись роллю господині. Та тепер, після його смерті, вона певна, що ми з дружиною маємо її утримувати. А ми не згодні.
Мати вийшла заміж дуже рано у всього 19 років. Батько, на шість років старший, вже закінчив навчання, мав стабільну роботу і заробляв достатньо, щоб забезпечувати сімю без клопоту.
Вона обожнювала розповідати їхню історію кохання, ніби це казка любов з першого погляду, той момент, коли все змінилося, раптова впевненість, що він її людина.
Я вірив у це аж до пятнадцяти років. Тоді зрозумів правду: мати ніколи не хотіла ні вчитися, ні робити карєру. Шлюб був для неї ідеальним рішенням квитком до легкого життя без відповідальності.
Незабаром вона завагітніла, народила мене і оголосила, що хоче присвятити себе мені цілком ніяких дитячих садків, нянь чи допомоги ззовні. Батько, захисний і щасливий, що може їй це дозволити, погодився без зайвих питань.
Я ніколи не був у дитячому садку, але й не був проблемною дитиною. Мати залишала мене в пісочниці, і я сам собі гравав. Вона давала мені іграшки, і я годинами її не займенчав.
Вона ніколи не намагалася щось вивчити, здобути якісь навички. Ніякої освіти, ніякої роботи поза домом. «Професійна домогосподарка», як вона сама з гордістю казала.
Я ніколи не осуджував її спосіб життя. Якщо батько не заперечував, то й мені не було справи.
Та коли він помер, її світ розсипався. Вона навіть не спробувала організувати похорон чи оформити документи просто лежала у ліжку, дивилася в стелю і повторювала: «Як же я тепер житиму? Як виживу?»
Спочатку я думав, що вона справді у жалобі. Але згодом зрозумів: її зруйнувала не стільки втрата чоловіка, скільки втрата фінансової стабільності.
Батько залишив їй трохи заощаджень, але було очевидно, що грошей надовго не вистачить.
Через півроку після його смерті вона «знайшла геніальний вихід»: продати нашу трикімнатну квартиру і купити дві менші одну для неї, іншу для мене. Але мою вона хотіла здавати, щоб жити на доходи з оренди.
У її уяві це було ідеальне рішення. В реальності ілюзія. Гроші від продажу ніколи не вистачило б на дві квартири. Навіть якби вистачило чому я мав би жертвувати своїм майбутнім заради того, щоб вона й далі нічого не робила?
Ми з дружиною вже виплачуємо іпотеку. Ми не можемо дозволити собі утримувати ще когось. Тож я сказав їй прямо: «Мамо, ти доросла людина. Час іти працювати.»
Вона протестувала, але врешті-решт знайшла роботу в місцевому магазині. І тут почалася трагедія.
Кожен дзвінок був скаргою: «Я виснажена! У мене ноги болять! Я не можу так більше!»
Щотижня вона плакала в телефон, благала мене про допомогу, казала, що не витримує.
А минулої зими вона дійсно потрапила в нещасний випадок послизнулася на льоду і зламала ногу. Два місяці в гіпсі, не могла навіть ходити. Звичайно, її звільнили. І хто мусив її підтримувати?
Ми.
Ми платили за її оренду, продукти, ліки. Що ж нам іще лишалося?
Але коли вона одужала, раптом виявилося, що у неї зявилися інші проблеми зі здоровям.
Гіпертонія. Мігрені. Болі в спині. Запаморочення. Будь-яку хворобу, яку тільки можна уявити, вона мала або принаймні стверджувала, що має.
Лікарі робили аналізи. Нічого серйозного. Але вона так гарно грала свою роль, що ми продовжували давати їй гроші, почуваючись винуватими за те, що залишимо її без допомоги.
Доки я не сказав «годі».
Цього місяця я досяг межі. Я сплатив її рахунки, дав їй 40 тисяч гривень і сказав: «Востаннє. Тепер обходися сама.»
Вона розридалася, назвала мене негідним сином, звинуватила в тому, що кидаю її.
Та чесно? Мені байдуже. Вона абсолютно здорова. Якщо не хоче працювати, нехай шукає собі заможного чоловіка. У 55 років вона ще досить гарна для цього.
Тож скажіть я надто жорстокий? Чи нарешті зробив правильний вибір?
