На замітку про «свій час»
Нещодавно до мене завітав друг на каву. Сиділи, розмовляли про життя. В якийсь момент я сказав: «Зараз піду помию посуд і повернуся».
Він подивився на мене так, ніби я зібрався будувати космічний корабель. З сумішшю подиву та захвату він додав: «Радий, що допомагаєш дружині. Я так не роблю бо моя жінка ніколи не подякує. Ось минулого тижня витер підлогу, а вона навіть «дякую» не сказала».
Я повернувся до столу й пояснив, що я не «допомагав» дружині. Власне, моїй дружині не потрібна допомога їй потрібен партнер. Я партнер у домашніх справах, і те, що я роблю по хаті, це не «допомога».
Я не допомагаю дружині прибирати, бо я теж тут живу, і мені теж треба, щоб було чисто.
Я не допомагаю їй готувати, бо я теж хочу їсти, тому маю й варити.
Я не допомагаю мити посуд, бо я теж їм з тих тарілок.
Я не допомагаю доглядати за дітьми, бо це й мої діти, і моя справа бути їхнім батьком.
Я не допомагаю прати, вішати чи складати білизну, бо це й мої речі, і речі моїх дітей.
Я не «допомагаю» вдома. Я тут живу це й мій дім.
Щодо подяки я запитав друга: коли востаннє його дружина прибрала, постирала, постягала постіль, викупала дітей, наготувала, розклала речі по місцях і він просто сказав їй: «Дякую»?
Але ж мова не про просте «дякую», а про щиру вдячність: «Оце так! Ти просто неймовірна!»
Звучить дивно? Тобі тепер не по собі?
Коли ти одного разу за все життя протер підлогу і одразу чекав, що тебе нагородять… Та чому, власне? Замислювався над цим, друже?
Може, тому, що в нашій «мужській» культурі тебе вчили, що це «її робота»?
Чи думаєш, що все це зявляється саме собою, і їй навіть пальцем не доводиться рухати?
Тоді хвали її так, як хочеш, щоб хвалили тебе з тою ж щирістю. Протягни руку, поводься як справжній партнер, а не як гість, що приходить лише поїсти, поспати, помитися і задовольнити свої потреби. Почувайся вдома. Це і твій дім.
Справжня зміна в суспільстві починається вдома: вчимо наших синів і дочок, що означає бути справжнім партнером.
