“Не дивись на мене так! Мені не потрібна ця дитина. Забирай її!” незнайома жінка просто всунула мені в руки переноску. Я не розуміла, що відбувається.
З чоловіком ми завжди жили злагоджено. Майже не сварилися. Я старалася бути доброю дружиною та господаркою. Побралися ми ще студентами. Потім я завагітніла, і народилися нам двійнята. Коли діти підросли, відкрили невелику справу. Чоловік працював, а я лише іноді допомагала, адже треба було доглядати дітей та дім. Найбільше я любила готувати. Мій чоловік завжди чекав вихідних, щоб скуштувати щось смачненьке. Я кожен раз вигадувала нову страву, а він був головним дегустатором. Діти теж завжди цікавилися, що сьогодні приготує мама. З усіма цими клопотами дітьми, домом, роботою я ніколи не звертала уваги на те, що робить мій чоловік. Навіть думка не спадала, що він може зрадити.
Останній рік був для нас важким. Справа йшла погано, і ми з чоловіком економили на всьому. Йому доводилося їздити по країні, шукаючи нові угоди. Діти пішли до першого класу, тому я більше часу проводила з ними.
Одного разу, коли ми з чоловіком поверталися додому, нас зустріла гарна жінка. Ми вийшли з автівки, а незнайомка підбігла й просто впхнула мені в руки переноску.
“Не витріщайся на мене! Не потрібна мені ця дитина, якщо він не хоче бути зі мною. Забирай її!” верещала вона, показуючи пальцем на мого чоловіка.
Я стояла, нічого не розуміючи.
“Ти обіцяв кинути її й бути зі мною! Якщо ні то нехай тобі лишиться й дитина!” жінка плюнула мені під ноги, різко обернулась і пішла.
Я кілька хвилин стояла в шоці, поки не усвідомила, що тримаю переноску. Не питала чоловіка ні про що його погляд сказав усе. Він мовчки зайшов у дім. У переносці лежав хлопчик, йому було не більше двох тижнів.
“Забереш дітей зі школи й купиш усе, що я напишу для малюка”, сказала я. Чоловік мовчки кивнув.
З того дня минуло вісімнадцять років. Багато знайомих засуджували мене не розуміли, навіщо я виховую чужу дитину, якщо в мене вже є дві доньки.
Я ніколи не розпитувала чоловіка про ту жінку. Виростила хлопчика як рідного сина. Дівчатка були щасливі, що мають молодшого братика. Ми не приховували правди від сина, і коли він підріс, пояснили йому все. На диво, він сприйняв це спокійно, навіть не спитав про свою справжню матір. А я була щаслива мала трьох чудових дітей, які нас любили.
Стосунки з чоловіком з того часу погоришилися, але він намагався їх полагодити. На вісімнадцятиріччя сина ми зібралися святкувати в родинному колі. Мої доньки, тепер уже заміжні, мали приїхати зі своїми чоловіками.
Якраз збиралися сідати за стіл, коли дзвінко пролунав у двері. Ми не чекали більше гостей, тому мене охопило непокоєння. І не дарма. Вийшовши у передпокій, я побачила худу жінку, схожу на ту, що коліс передала мені сина.
“Я хочу побачити свого сина!” промовила вона.
“У вас тут немає сина!” одночасно відповіли ми з сином.
Син замкнув двері перед жінкою й запросив усіх до столу. А в мені навернулися сльози. Я була щаслива, що маю такого чудового сина навіть якщо він не від моєї крові.
