Останнім часом моя донька розлучилася і з маленькою дитиною переїхала до нас у тісну квартиру. Нещодавно вона залишила чоловіка й оселилася з дитиною в нас. Ми мешкаємо у невеликій хаті з чоловіком. Я думала, що поки донька у декреті, вона могла б трохи пожити з малюком у моєї матері. Але тепер це неможливо мама, хоч і їй уже 68, вийшла заміж і тепер живе з новим чоловіком.
Коли мама подзвонила й повідомила, що готується до весілля, я спершу подумала, що вона жартує адже їй уже похилий вік. На жаль, це була правда. Мама довгий час жила сама, її перший чоловік помер двадцять років тому. Мені було 35, коли я вийшла заміж і покинула рідний дім. Тепер я з чоловіком та дітьми живу у місті, навідую маму кілька разів на місяць і на свята.
Мама, слава Богу, почувається добре й сама справляється з усіма домашніми справами. Ми з чоловіком їздимо, коли треба прополоти город чи нарубати дров, а з рештою вона упорається сама.
А тепер вона вирішила привести до дому нового чоловіка. Це справжня зрада з її боку! Вона не мала права так чинити. Її наречений її ровесник, старий знайомий, з яким вони колись зустрічалися в молодості, а кілька років тому знову почали бачитися. На початку липня вони оформили шлюб у ЗАГСі, а святкування було дуже скромним лише для найближчих.
Ми з чоловіком та дітьми не пішли на весілля на мій погляд, це просто сором! Навіщо це було потрібно мамі? Могла б жити й без цього. Я категорично проти цього шлюбу й досі не можу з цим змиритися. Мама має великий будинок, де вони тепер живуть удвох.
Її новий чоловік не має ніякого майна лише трьох дітей і купу онуків. Чому вона так вчинила? Як вона могла так з нами вчинити? Тепер, коли вони офіційно одружені, її чоловік має право претендувати на нашу спадщину. А ми з чоловіком ютимемося у маленькій квартирі.
Нещодавно моя донька розлучилася й переїхала до нас із дитиною. Тепер допомагаю їй доглядати малюка. Син живе з дівчиною в орендованій хаті. Я сподівалася, що донька зможе трохи пожити у мами, поки у декреті, але тепер це неможливо адже мама почала нове життя.
Майже місяць ми не розмовляли. Недавно дзвонила тітка з села, мамина сестра, і почала нас повчати. Казала, що ми поводимося погано, що мама теж має право на щастя. Нам варто радіти за неї. Думати про спадщину не найкраще заняття, коли мама ще жива. Але хай би мене теж зрозуміли.
Може статися, що замість маминого дому ми отримаємо старого незнайомого діда з купою проблем та його бідними родичами, які точно не відмовляться від своєї частки. Тому я вважаю, що в цій ситуації я права, а мама ні.
Але, можливо, справа не в грошах чи будинку? Можливо, кожен, навіть у похилому віці, має право на щастя незалежно від думки інших. Інколи найважче змиритися з тим, що близька людина обирає власний шлях, навіть якщо він нам не до вподоби.
