Весняний настил
Ранком над річкою тримався іній, а старенький місток скрипів під кроками, ніби скаржився на холод. У селі життя йшло своєю чергою: хлопці з ранцями навскіс бігли через місток до зупинки, де чекав автобус до школи; похила Ганна Степанівна обережно переступала через щілини в дошках в одній руці авоська з молоком, в іншій паличка. За нею повільно їхав триколісний велосипед: на ньому сусідський Павлусь, років п’яти, пильно стежив, щоб колесо не потрапило у провалля.
Вечором біля магазину збиралися на лавці: обговорювали ціни на яйця, останні відлиги, хто як перезимував. Місток зєднував дві частини села: за ним залишалися город і кладовище, а далі дорога вела до райцентру. Іноді хтось затримувався біля води дивився на кригу, що ще не зійшла з середини річки. Про місток згадували рідко: він був тут завжди, частиною краєвиду та побуту.
Але цієї весни дошки заскрипіли голосніше. Дід Петро Іванович першим помітив нову тріщину біля перил торкнувся її й похитав головою. На зворотному шляху почув розмову двох жінок:
Усе гіршає Не дай боже, хтось провалиться.
Та годі тобі! Скільки років уже стоїть
Слова зависли в повітрі разом із березневим вітром.
Ранок видався похмурим і сирим. На стовпі біля повороту зявився аркуш паперу під целофаном: «Місток закрито за рішенням адміністрації через аварийний стан. Прохід та проїзд заборонено». Підпис голови сільради читався чітко. Хтось вже намагався відігнути край оголошення перевірити, чи це не жарт.
Спершу ніхто не повірив серйозно: діти потяглися до річки звичною дорогою, але повернули на вході висіла червона стрічка із написом «Прохід закрито». Ганна Степанівна довго дивилася на стрічку поверх окулярів, потім повільно розвернулася й пішла вздовж берега шукати обхід.
На лавці біля магазину зібралося з десяток людей: мовчки читали оголошення по колу. Першим заговорив Василь Опанасович:
І що тепер? До автобуса не дійти Хто продукти везе?
А якщо комусь терміново до міста?.. У нас же лише цей місток!
Голоси лунали тривожно. Хтось запропонував іти кригою але лід уже починав відходити від берега.
До обіду новина розлетілася селом. Молоді дзвонили до райадміністрації питали про тимчасову переправу чи човен:
Сказали чекати комісії
А якщо терміново?
У відповідь чули формальні фрази: обстеження проведено, рішення прийнято заради безпеки мешканців.
Того ж вечора біля клубу зібрали сход: прийшли майже всі дорослі одягнені тепліше через вологу та вітер з річки. У залі пахло чаєм із термоса; хтось витирав запотілі окуляри рукавом куртки.
Розмова йшла спершу тихо:
Як дітей до школи водити?.. Пішки до траси далеко.
Продукти ж возять з міста
Сварилися, чи можна самостійно полагодити місток чи зробити настил збоку. Хтось згадав минулі роки, коли разом латали дыри після повені.
Виступив Микола Сергійович:
Можемо офіційно звернутися до адміністрації! Треба просити дозвіл хоча б на тимчасовий настил!
Підтримала його Оксана Петрівна:
Якщо зберемося всі швидше дозволять! Інакше чекатимемо місяцями
Домовилися скласти колективне звернення: записувати прізвища тих, хто готовий працювати або дати інструменти.
За два дні делегація з трьох осіб їздила до райцентру зустрічатися з чиновником. Там їх прийняли сухо:
За законом будь-які роботи на річці мусять бути узгоджені, інакше відповідальність на муніципалітеті! Але якщо оформите протокол сходу
Микола Сергійович впевнено простягнув папір із підписами селян:
Ось рішення нашого сходу! Дозвольте зробити тимчасовий настил!
Після короткої наради чиновник дав усну згоду за умови дотримання безпеки. Пообіцяв виділили цвяхи й дошки зі складу ЖКГ.
До ранку після сходу все село вже знало: дозвіл отримано, чекати більше не можна. На старому мості висіли нові таблички, а біля води лежали перші дошки та пачка цвяхів те, що вдалося дістати. Чоловіки зібралися біля річки ще перед світанком: Микола Сергійович, похмурий, у старій телогрейці, перший взявся за лопату розчищати підхід до води. За ним підтяглися інші: хто з сокирою, хто з мотком дроту. Жінки не стояли осторонь носили чай у термосах, хтось приніс ватяні рукавиці для тих, хто забув свої.
Уздовж річки ще лежав лід, але біля берега земля вже розмокла. Чоботи грузли у багнюці, дошки клали прямо на мерзлу землю й підтягували до краю. Кожен знав свою справу: хтось вимірював кроки, щоб настил не зсунувся у воду, хтось тримав цвяхи в зубах і мовчки забивав їх молотком. Діти бігали осторонь, збирали гілля для багаття: їх просили не плутатися під ногами, але �
