Рюкзак із речами стояв біля дверей, застібнутий ніби останній штрих перед відїздом. Оксана нервово поправляла ремінь, кидаючи короткі погляди на сестру та сина. У передпокої пахло сирістю: за вікном моросив дощ, а двірник згрібав до узбіччя важке листя. Їхати Оксана не хотіла, але пояснювати це десятирічному Данилові було марно. Він стояв мовчки, уперто дивлячись у підлогу. Наталія намагалася триматися бадьоро, хоча всередині все стискалося тепер Данило житиме у неї.
Усе буде добре, сказала вона, намагаючись посміхнутися. Мама скоро повернеться. А ми з тобою поки впораємося.
Оксана міцно й швидко обняла сина, ніби поспішала піти, щоб не передумати. Потім кивнула сестрі: ти ж розумієш. За хвилину двері за нею зачинилися, залишивши в квартирі глухий гул. Данило, як і раніше, стояв біля стіни, притискаючи до себе старий рюкзак. Наталія раптом відчула ніяковість: племінник у її домі, його речі на стільці, його черевики поруч із її чоботами. Вони ніколи не жили разом довше за пару днів.
Проходи на кухню. Чайник уже закипів, промовила вона.
Данило мовчки пройшов за нею. На кухні було тепло: на столі стояли чашки та тарілка з хлібом. Наталія налила чай собі й йому, намагаючись говорити про дрібниці про погоду за вікном, про те, що треба купити нові гумові чоботи. Хлопчик відповідав односкладно, дивився крізь неї то на вікно з плямами дощу, то вглиб себе.
Ввечері вони разом розібрали його речі. Данило акуратно розклав футболки у шухляду комода, а зошити склав стопкою біля підручників. Наталія помітила: він старанно не чіпає іграшки з її дитинства ніби боїться порушити лад чужого дому. Вона вирішила не примушувати його до розмов.
Перші дні трималися на зусиллях. Ранкові збори до школи проходили мовчки: Наталія нагадувала про сніданок і перевіряла портфель. Данило їв повільно, майже не піднімаючи очей. Ввечері він сідав за уроки біля вікна чи читав книжку зі шкільної бібліотеки. Телевізор вони вмикали рідко шум дратував обох.
Наталія розуміла: хлопчикові важко звикнути до нового розпорядку та чужої квартири. Вона сама ловила себе на тому, що все здається тимчасовим навіть чашки на столі ніби чекають когось. Але часу гаяти не було: вже за два дні треба було йти оформляти опіку.
У відділенні ЦНАПу пахло папером та сирою одягом. Черга тяглася вздовж стін з оголошеннями про пільги та допомоги. Наталія тримала під пахвою папку з документами: заяву від Оксани, свою згоду, копії паспортів та свідоцтво про народження Данила. Співробітниця за склом говорила сухо:
Потрібна ще довідка з місця проживання дитини та згода другого батька
Його давно немає. Я приносила копію свідоцтва.
Все одно потрібен офіційний документ
Вона перебирала папери повільно; кожне зауваження звучало як докір. Наталія відчувала: за формальними словами ховається недовіра. Вона пояснювала ситуацію знову й знову, розповідаючи про вахту сестри, показуючи маршрутний лист. Врешті заяву прийняли але попередили: рішення буде не раніше як за тиждень.
Вдома Наталія намагалася не показувати втому. Вона сама відвела Данила до школи щоб поговорити з класною вчителькою про його ситуацію. У роздягальні діти товпилися біля шафок. Вчителька зустріла їх насторожено:
Ви тепер за нього відповідаєте? Документи покажете?
Наталія простягнула довідки. Жінка довго їх розглядала:
Я повинна повідомити адміністрацію І ще: з усіма питаннями тепер до вас?
Так. Його мама працює вахтовим методом. Я оформляю тимчасову опіку.
Вчителька кивнула без особливої співчутливості:
Головне щоб він не пропускав заняття
Данило слухав розмову з напруженим обличчям, потім пішов у клас, не попрощавшись. Наталія помітила: вдома він став частіше мовчати, ін
