Я виросла в маленькому селі на Чернігівщині. Змалку звикла до землі, до праці, до того, що все треба заробляти власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я полюбила землю не як обовязок, а як віддушину для душі. Мені подобається працювати на городі, вирощувати своїми руками овочі, фрукти, зелень. Я відчуваю, як це заспокоює, повертає до себе. Тому, коли я вийшла заміж, одразу сказала: «Нам потрібна дача. Немає значить, будемо збирати й купувати».
Чоловік спочатку не підтримував цю ідею, але, бачачи мою захопленість, погодився. Ми купили невеликий будиночок з ділянкою під Житомиром. І наче все складалося добре якби не його батьки. Від першого дня вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Марія Степанівна. Кожна наша зустріч перетворювалася на тонке приниження.
«Ти знову зі своєю морквою? Немов колгоспниця», казала вона, кривлячись.
«Наш синчик не для того вчився й виріс у місті, щоб потім у землі колупатися!»
А я слухала й стискалася всередині. Не тому, що мені було соромно. А тому, що не розуміла за що така ненависть? Адже я не змушую, я запрошую допомогти. Надихнути. Це ж не каторга це турбота, це життя.
Але, знаєте, я довго терпіла. Думала ну добре, може, міські люди, їм не зрозуміти. Адже інші погляди, інші пріоритети. Поки випадково не дізналася правду, від якої мені стало… навіть не образливо, а смішно.
Виявилося, батьки мого чоловіка походять із справжньої глушини. Мати із села під Полтавою, батько із закутку Сумщини. Більше того, їхні батьки досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони переїхавши до міста в молодості викреслили це зі своєї біографії. Викреслили з таким завзяттям, ніби бояться, що хтось дізнається про їхнє справжнє походження.
І при цьому, не знаючи сорому, вона дозволяла собі їдкості на мою адресу: «Ти подивися на інтерєр у своїй хаті немов у баби в хаті! Оці вазочки, статуетки, фотографії У нас усе сучасно: голі стіни, вбудовані меблі, ніякого мотлоху».
А мені саме таке й треба затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, але по-людськи.
Довгий час я мовчала. Ні в чому не докоряла. Але одного разу, знову почувши «селючка», не витримала. Ми сиділи на веранді, вона вкотре скривилася на мій полуничний компот і пиріг з аґрусом:
«Фе, у тебе все, як у селі!»
Я посміхнулася й спокійно відповіла:
«Знаєте, є така приказка: з села людину вивезеш, а село з людини ні. Тільки я не про себе. А про вас, Маріє Степанівно».
Вона завмерла. Я бачила, як у неї затремтіло повіко. Вона спробувала перекоситися:
«Це ти мені зараз кажеш?!»
«І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому вся різниця».
Після цієї розмови вона замовкла. Жодних докорів, жодних натяків. Більше не називала мене колгоспницею, не кривила обличчя, коли я приносила домашнє варення або банки з огірками. Навіть, здається, почала поважати.
І знаєте, я не злопамятна. Але мені досі гірко від того, що мене намагалися принизити за те, чим самі колись жили. Хіба коріння це привід для сорому? Хіба праця це причина для зневаги?
Я жінка, яка любить землю. Я не соромлюся свого села. Я вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе в «модних» квартирах з голими стінами. Тому що там, де немає душі немає й тепла. А в мене воно є. І буде.
Життя вчить нас одному: хто соромиться свого минулого, той ніколи не знайде справжнього щастя. Бо якщо відрізати коріння дерево засохне.
