Три ночі я не можу закрити очей. Совість гризе мене, неначе голодний звір, не даючи спокою ані на хвилину. Я ніби стою на краю прірви, розриваючись між почуттям обовязку та власними страхами. Все через те, що я на восьмому місяці вагітності, і моє життя ось-ось зміниться назавжди. Після весілля я переїхала до чоловіка в інше місто, залишивши рідний дім у далекому селі під Черніговом за сотні кілометрів. Батьки лишилися там, і ми бачимося рідко то вони до нас приїдуть, то ми до них, але ці зустрічі можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Нещодавно, під час однієї з таких візитів, ми з матірю сиділи в моїй маленькій кухні в нашій квартирі. За чашкою чаю вона ділилася спогадами про те, як важко їй було, коли я народилася. Вона розповідала, як залишилася сама з немовлям на руках, як виснажувалася до сліз, і лише її мати, моя бабуся, рятувала її від повного розпачу. Її слова торкнули мене за живе я уявила себе на її місці, безпорадну, розгублену, з новонародженою дитиною. І раптом, несподівано навіть для самої себе, я випалила: «Мамо, а приїжджай до нас після пологів, поживи трохи, допоможеш мені». Очі матері запалали, вона оживилася, ніби я подарувала їй другий шанс у житті. Але тут же огорошила: «Ой, ми з татом із радістю поживемо у вас рік! А свою квартиру здамо, щоб вам грошима допомогти».
Я завмерла, ніби мене облили крижаною водою. Її слова гули в голові, немов наспів. Я люблю тата, всією душею люблю, він для мене цілий світ. Але я кликала лише матір, і не на рік, а всього на кілька тижнів, максимум на місяць поки не встану на ноги, не розберуся, як бути матірю. А тут рік, та ще й з батьком! У мене перед очима миттю постала картина: тато, як завжди, виходить на балкон покурити. Коли ми самі, я заплющую очі на цей запах тютюну, що пропитує все навколо. Але з дитиною? Я не хочу, щоб моя дитина дихала цим димом, щоб її крихтенькі легені страждали від їдкого смороду. А взимку? Тато то відчинятиме, то зачинятиме балконні двері, впускаючи в будинок крижаний вітер. Я вже бачу, як моя дитина кашляє, застуджена, а я метуся у паніці, не знаючи, як її захистити.
І це ще не все. Тато у нас у гостях нудиться йому нема чим зайнятися. Або цілий день дивиться телевізор, голосно вмикаючи свої старі фільми, або тягне чоловіка на пиво, і вони зникають десь аж до ночі. Я не проти, щоб він розслабився, але з немовлям у домі мені потрібен чоловік поруч, а не на посиденьках із тестем. Я уявила цей рік шум, дим, нескінченні клопоти і всередині все стислося від жаху.
Я зібралася з духом і сказала матері прямо: «Мамо, я кличу лише тебе, і не на рік, а на місяць, не більше». Її обличчя похмуріло, очі наповнилися обра
