Запізнившись на потяг, вона повернулася додому без попередження і не стримала сліз.
Аріна вирішила йти пішки, не попередивши нікого. Щойно переступила поріг, сльози самі полилися з очей. Жовтневий вітер бив у обличчя холодними краплями дощу. Вона дивилася, як потяг віддаляється, і всередині закипіло гірке почуття провини. Запізнилася. Вперше за пятнадцять років регулярних поїздок додому запізнилася. «Немов у кепському сні», подумала вона, машинально поправляючи розкуйовдане волосся. Перон був пустий і похмурий, лише жовте світло ліхтарів відбивалося в калюжах, малюючи дивні смуги.
Наступний потяг лише завтра вранці, байдуже повідомила касирка, навіть не подивившись на неї. Може, автобусом?
«Автобусом Аріна скривилася. Три години трястися розбитою дорогою? Дякую, не треба».
У сумці задзвенів телефон мама. Вона на мить зупинилася, дивлячись на екран, але не відповіла. Навіщо завдавати зайвого клопоту? Краще просто повернутися ключі завжди при собі. Таксі мчало порожніми вулицями, а місто за вікном здавалося неначе декорацією нерухомою, плоскою.
Водій щось бурмотів про погоду та дорожні умови, але Аріна не слухала. Всередині роївся дивний настрій ні тривога, ні радість.
Старий будинок зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихнула знайомі з дитинства запахи: печені з третього поверху, миючий порошок, аромат старого дерева. Але сьогодні до цієї звичної симфонії вривався якийсь фальшивий акорд.
Ключ із скрипом повернувся у замку, ніби двері чинили опір. У коридорі було темно й тихо батьки вже спали. Обережно пройшовши до своєї кімнати, вона намагалася не робити шуму. Увімкнувши настільну лампу, озирнулася. Все як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмедик на ліжку дитяча реліквія, від якої мати ніяк не могла позбутися. Але щось було не так. Щось невловимо змінилося.
Можливо, справа була в тиші? Не в звичайній нічній, а в іншій густій, важкій, немов передгріз перед бурею. Здавалося, будинок затаїв подих, чекаючи чогось. Аріна дістала з сумки ноутбук робота чекала. Але, тягнучись до розетки біля столика, випадково зачепила якусь коробочку. Вона впала з полиці, розкидавши вміст по підлозі.
Листи. Десятки пожовклих конвертів з вицвілими марками. І фотографія стара, зі зігнутими куточками. Молода мама ще зовсім дівчина! сміється, притулившись до плеча незнайомого чоловіка. Перша сльоза впала на знімок ще до того, як Аріна усвідомила, що плаче.
Тремтячими руками вона відкрила перший лист. Почерк виразний, чіткий, зовсім незнайомий.
«Кохана Віро! Знаю, що не повинен писати, але мовчати вже не можу. Кожного дня думаю про тебе, про нашу Прости, навіть написати страшно про нашу доньку. Яка вона? На кого схожа? Чи пробачиш ти мені колись, що я пішов?» Серце почало битися швидше. Аріна схопила наступний лист, потім ще один. Дати 1988, 1990, 1993 Весь її дитинство, все її життя було виписане цими рядками чужим почерком.
«бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем більшим за неї саму. Не наважився підійти»
«пятнадцять років. Уявляю, якою красун
