Ніч, що скупчилася над містом, ніби відчувала трагедію. Важкі хмари повзли по небу, наче несли вагу нездійснених надій і зламаних доль. Автомобіль ковзав по мокрому асфальту, як привид, залишаючи за собою слід фар і тишу, пронизану тривогою. Роман сидів за кермом, стискаючи його так, ніби від цього залежало його життя. Кожна нерівність дороги відгукувалася в його тілі, немов удар долоні долі: нічого не буде легко.
У машині було тихо, лише нерівне дихання Соні поряд. Вона відкинулася на сидіння, наче намагаючись втекти від болю, страху і самої себе. Її рука лежала на животі великому, наче в ньому був не просто дитина, а цілий світ, який міг ось-ось зруйнуватися. В її очах, вп’ялених у сіре, безжиттєве небо за вікном, не було світла. Лише туга. Глибока, всеосяжна, як зимовий вітер, що проймає до кісток.
“Роме” її голос був тоншим за павутиння, слабшим за шелест вітру в осінньому листі. “Послухай мене. Будь ласка.”
Він кивнув, не відводячи очей від дороги, але все його єство кожна клітина, кожен нерв було напружене. Він відчував, що зараз почує не прохання, а вирок.
“Пообіцяй мені” вона ковтнула, наче намагаючись проковтнути не лише слину, а й сам страх. “Якщо щось піде не так не звинувачуй її. Нашу дівчинку. Вона ні в чому не винувата. Вона просто народилася. Просто прийшла у цей світ. А ти ти повинен любити її. За мене. За нас обох.”
Роман стиснув зуби. Кістляві пальці його рук побіліли, наче він тримався за останню соломинку серед бурхливого моря. Він хотів кричати, що все буде добре, що вона виживе, що вони будуть разом він, Соня і їхня донька у будинку, який він для них будував, з дитячою кімнатою, ляльками і мріями. Але слова лікаря, сказані півроку тому, встромилися в його память, як ніж: “Вагітність з вашим діагнозом як гра в російську рулетку з пятьма набоями в барабані. Шанс один із шести. І це не жарт. Це смерть.”
Він памятав, як тремтіли руки Соні, коли вона почула діагноз. Як вона подивилася на нього не з розпачем, а з благанням. “Я хочу цього, Роме. Я хочу бути матірю. Я хочу, щоб наша любов залишилася у цьому світі. Щоб після нас щось залишилося.” Він не зміг сказати “ні”. Не тому, що був слабким. А тому, що любив. Безмежно. Повністю. І вірив не в медицину, не в шанси, а в неї. В її силу, в її світло, в її віру, що любов сильніша за смерть.
“Сонечко, прошепотів він, і його голос здригнувся, ми повернемося додому. Утрьох. Клянусь. Я тебе не відпущу. Нізащо.”
Він говорив сміливо, але всередині все тріщало. Кожне слово було спробою залатати тріщини в його душі, які розросталися з кожною хвилиною.
Коли вони приїхали до лікарні, дощ бив у вікна, наче небо плакало за них. Він допоміг їй вийти, підтримуючи під руку, відчуваючи, як вона тремтить не від холоду, а від передчуття. Вона обернулася до нього, притулила чоло до його грудей і прошепотіла:
“Я люблю тебе, Роме. Більше за життя. Більше за все на світі. Я вірю в тебе. Ти впораєшся. Ти сильніший, ніж думаєш.”
Той обіймок тривав лише кілька секунд, але він вгризся в його память, як останнє світло перед вічною пітьмою. Потім її забрали на ношах, а він залишився стояти під дощем, промоклий не від води, а від холоду самотності.
За півгодини зявився лікар похилий чоловік з обличчям, вирізаним з каменю, з очима, в яких давно вмерло все, крім втоми.
“Стан критичний, сказав він без прелюдій, без жалю. Згортання крові у вашої дружини майже повністю відмовляє. Ми боремось, але шанси мізерні. Дуже мізерні. Залишається лише вірити. Хоча, чесно кажучи, у нашій професії дива не трапляються.”
Роман опустився на сходи перед пологовим будинком, наче ноги відмовили його тримати. Холод каменю просочився крізь штани, але він нічого не відчував. Час сповільнився, став тягучим, як смола. Він схопився, почав ходити туди-сюди, стискав кулаки, бився головою об стіну в думках, молився не до Бога, якого не знав, а до всього, що могло його почути: зірки, доля, сам всесвіт. “Поверни її. Візьми мене замість неї, просто поверни її.” Він був готовий віддати все гроші, бізнес, життя тільки б вона вижила.
І раптом, нізвідки, зявилася Світлана. Вона знала його дружину ще з університету, була її подругою, працювала медсестрою у дитячому відділенні. У неї були коротке темне волосся, втомлені очі і запах хлорки, змішаний з тривогою. Вона сіла поруч, не питаючи, а знаючи.
“Як вона?”
Він лише похитав головою. Його обличчя було маскою болю.
“Дуже погано”, прошепотів він.
С
