**Щоденниковий запис**
Сьогодні сталося щось неймовірне. Я досі не можу повірити…
Стояла біля входу, стискаючи ключ у долоні. З квартири чулося шелестіння та тихий буркіт. Тарас був на роботі, а я вирішила повернутися раніше хотіла трохи відпочити після важкого тижня. Але тепер серце билося так, ніби хотіло вистрибнути з грудей. Грабувальники? Обережно привідчинила двері й почула знайомий голос:
Ой, Оленко, Тарасе, ну й безлад у вас! Пилюга на підвіконні, фіранки зімяті! Треба б покликати прибиральницю, а то ж який же це дім?
У коридорі, з мітлою в руках, стояла тітка Марія, наша сусідка. У мене аж піря пішло:
Тітко Маріє?! Як ви сюди потрапили? голос тремтів від здивування й роздратування.
Та я ж по-сусідськи, доню! тітка Марія усміхнулася, ніби її присутність у чужій квартирі була звичайною справою. Побачила, що двері привідчинені, подумала перевірю, чи все гаразд. А тут такий безлад! Ну, я й вирішила прибрати.
Двері були замкнені, холодно відповіла я, стискаючи сумку. Я точно памятаю.
Ой, годі тобі, замкнені-незамкнені, тітка махнула рукою, ніби відганяючи муху. У нашому будинку всі свої, чого боятися? Головне, що я тут, а не якийсь хуліган!
Я не знала, що відповісти. Наш новий дім, наша з Тарасом перша власна оселя, раптом здався чужим. Пробурмотала щось про «дякую» та випровадила сусідку, але всередині клекотів гнів. Звідки в тітки Марії ключ? І чому вона поводиться так, ніби має право?
Ця історія почалася півроку тому, коли ми з Тарасом переїхали до старого, але затишного будинку на околиці Києва. Квартира була нашою гордістю три роки збирали на перший внесок, брали іпотеку, економили на всьому, від кави до відпочинку. Коли нарешті отримали ключі, я ледь не заплакала від щастя, а Тарас, зазвичай стриманий, крутив мене по порожній кімнаті, сміючись:
Це наш дім, Оленко! Наш!
Ми облаштовувалися повільно: купили диван, повісили світлі фіранки, поставили на підвіконня горщик із фікусом. Але найбільше радували дрібниці ранкова кава на крихітній кухні, вечірні фільми пледом, плани про ремонт.
На другий день після переїзду хтось подзвонив у двері. На порозі стояла невисока жінка років шістдесяти, з акуратною зачіскою та кошиком у руках.
Добридень, молодих! Я Марія Іванівна, ваша сусідка з третього поверху. Тітка Марія, простіше кажучи. Вона посміхнулася так щиро, що я невольно посміхнулася у відповідь. Ось, принесла вам вареників із вишнями. По-сусідськи!
Ой, велике дякую! Я взяла кошик, відчуваючи незручність. Заходьте, чаю попємо?
Та я ненадовго, тітка Марія увійшла, оглядаючи квартиру з цікавістю. Ох, яка в вас цікава планування! Тільки стіни б перефарбувати, а то шпалери старенькі. І кухня тіснувата, так?
Я збентежилася, але ввічливо кивнула. Тарас, заварюючи чай, додав:
Плануємо ремонт, але поки бюджет не дозволяє. Помаленьку впораємося.
Ну, це правильно, молодці! Тітка Марія похлопала мене по плечу. Якщо що, звертайтесь, я тут усіх знаю, підкажу, де матеріали дешевші взяти.
Вареники виявилися смачними, а тітка Марія балакучою. Вона розповіла про сусідів, про те, як будинок будували ще за її молодості, і навіть порадила, як домовитися з двірником, щоб вранці прибирав сніг. Ми з Тарасом переглянулися: здавалося, ми знайшли союзника в новому домі.
Але незабаром тітка Марія почала зявлятися надто часто. То заходила «просто привітатися», то приносила нову порцію вареників, то пропонувала «перевірити сантехніку», бо «у цьому будинку труби старі, швидко прорвуть». Я, вихована в дусі поваги до старших, намагалася бути ввічливою, але її коментарі почали дратувати.
Одного разу тітка Марія завітала, коли ми з Тарасом фарбували стіни у вітальні.
Ой, Оленко, нащо ти такий колір обрала? сусідка скривилася, розглядаючи банку з блакитною фарбою. Це ж холодно виглядає! Треба було теплий, персиковий. І валик у вас неправильний, смуги залишаться.
Нам подобається блакитний, стримано відповіла я, стискаючи пензель. Це наш стиль.
Стиль-штиль, хмикнула тітка Марія. Я тут сорок років живу, знаю, як треба. Послухай мене, перефарбуй, поки не пізно.
Тарас, витираючи руки ганчіркою, втрутився:
Тітко Маріє, дякуємо за пораду, але ми вже вирішили. Може, чаю попємо?
Сусідка піджала губи, але залишилася. За чаєм вона розповіла, що сусідка з пятого поверху скаржиться на шум від нашого ремонту, а двірник вважає, що ми сміття неправильно сортуємо. Я відчула, як усередині клекоче образа. Ми ж намагалися бути акуратними!
Може, ми щось робимо не так? проше
