“Я візьму вашу доньку до свого класу, якщо ви не заперечуєте,” промовила вчителька, яка випадково почула розмову моєї мами, завуча та ще одної педагога.
Та вчителька, до якої мама намагалася мене прилаштувати, категорично відмовлялася мене брати.
“Та вона ж у вас двійкаркою буде, читати не вміє, навіть склади скласти не може,” таким був її аргумент. “І де це чувано, щоб у ‘А’ класі сиділи двійкарі?”
Вона мала рацію. Я не вміла ні читати, ні писати, а мати не могла зі мною займатися, адже я наполягала на тому, щоб літні дні проводити на вулиці. “Зранку до ночі тільки й знаєш, що бігаєш,” скаржилася вона. Але я просто хотіла дослідити кожен куточок у дворі, вилізти на кожне дерево і навіть цілого дня не вистачало, щоб задовольнити цю цікавість.
Проте Зоя Михайлівна щось у мені розгледіла. Так я опинилася в “Б” класі. Поведінка в мене була жахлива, але вчилася я на відмінно. Їй вдавалося розкрити кожну дитину, знайти до неї ключик.
Як же ми її любили! У нашому класі до пятого не було навіть трійкарів лише відмінники. Бо вчитися у Зої Михайлівни інакше було неможливо.
Вона вже була на пенсії, коли ми закінчували початкову школу. Дітей у неї не було, і за чоловіка вона не виходила. Все життя вона віддала учням.
Ми часто збиралися у неї вдома по вихідних це було свято. У її хаті завжди пахло свіжими квітами, стояли вазони з солодощами, які тоді були дефіцитом. Іноді ми заставали там її колишніх учнів, які розповідали про свої шкільні роки, про подорожі класом. І ми мріяли, що колись теж повертатимемося до неї з історіями та цукерками.
Зоя Михайлівна жила одна у трикімнатній квартирі, яку отримала від батьків. Все було просто, але зі смаком. На полицях стояли речі, подаровані учнями: вироби з дерева, вишиванки, статуетки. А в одній кімнаті ціла бібліотека.
Саме там вона сідала у своє улюблене крісло, а ми, немов пташенята, розсаджувалися на килимі. Вона читала нам цікаві книжки, а потім ми обговорювали прочитане. Вона розповідала про Шевченка, Лесю Українку, ставила платівки з класичною музикою і ми поринали у світ мистецтва.
На початку кожного сезону наш клас ішов з мольбертами до парку біля її будинку. Ми малювали природу, кожен по-своєму. Лише взимку ми творили вдома, дивлячись у вікно на засніжений парк. А які ж чудові картини виходили у Зої Михайлівни! Вона дарувала їх нам, а переможцям у шахах діставалися маленькі призи.
Після школи ми часто навідувалися до неї. Вона випустила ще один клас, а потім пішла зі школи але не на спокій. Вона продовжувала вчити дітей вдома.
Зоя Михайлівна пішла у вісімдесят років. Сидячи у кріслі з книгою в руках, вона ніби заснула. Поряд була одна з її учениць, Наталка лікарка, яка після змін завжди заходила до неї.
На похоронах плакали десятки людей. Квітів було стільки, що ледве поміщали біля могили.
Так
