Він знову не дзвонив, мамо? спитав Тарас, дивлячись на матір, що сиділа біля столу, з очима, повними непроречених питань.
Ні, сину мій… Тато, мабуть, заклопотаний. Він у Польщі багато працює.
Але ж ти казала, що скоро Різдво…
Прийде, обовязково прийде. Він писав, що везе нам подарунки, а влітку забере нас до Карпат.
Жінка насилу посміхнулася, але в душі її все розривалося.
На плиті дрібно булькотіла каструля з картоплею, а в грубці ледве тліла остання головешка. Соломія обійняла дітей і тихо благала:
«Господи, дай мені силу не плакати перед ними…»
Колись життя було іншим.
Вона і Богдан палали, як полумя. Вони були молоді, сповнені мрій, з двома малими дітьми та недобудованою хатиною.
Богдан був працьовитим, але в селі роботи мало.
«Поїду до Польщі, лише на кілька років. Зароблю, повернуся і куплю тобі усе, що заслуговуєш.»
Тоді Соломія плакала.
Не їдь, Богдане…
Це для нас, кохана. Ні для кого іншого.
І він пішов.
Спочатку дзвонив щовечора.
Надсилав гроші, розмовляв з дітьми, шепотів Соломії слова любові.
Потім дзвінки рідшали.
«Втомився, немає звязку, працюю до ночі.»
Потім пішли брехні: «Гаманець загубив, цього місяця не надішлю.»
Соломія йому вірила. Завжди вірила.
Вона працювала, дітей годувала, хатину тримала.
Прибирання в школі, пошиття сусідкам, робота в полі все на її плечах.
Але жалітися не сміла.
«Це лише час. Коли Богдан повернеться все буде добре.»
Та минуло три роки, а він не повернувся.
Діти підростали.
Тарасові вже дванадцять, Олені вісім.
Питання ставали важчими:
Мамо, а тато ще живий?
Живий, серденько. Просто там далеко…
А якщо він не приїде?
Соломія гірко скривила губи.
Тоді будемо втрьох. І нам вистачить.
Одного вечора поштар приніс листа.
Слова, як ніж:
«Соломіє, не проклинай мене. Я зустрів іншу.
Одружуюся, життя моє тепер тут.
Дітей не кидай.
Богдан.»
Жінка стояла, немовіючи.
Потім розірвала листа і кинула у вогонь.
Не могла дозволити дітям побачити свій біль.
Що там, мамо? запитала Олена.
Нічого, дитино. Тато обіцяв гроші надіслати.
Але гроші не приходили.
Роки минали.
Соломія згорбилася, руки потріскалися від праці.
Але хата була завжди чистою, город ряснів, а діти виросли гідними.
Тарас працював у місті, Олена вчилася.
І ось одного дня, через майже двадцять років, ворота скрипнули.
Богдан.
Сивий, але в гарному одязі, з великою торбою.
Соломія вийшла на поріг.
Добрий день… промовив він нерішуче.
Чого тобі тут, Богдане?
Я… повернувся додому.
Жінка мовчала.
За нею став Тарас, холодно дивлячись на батька.
Хто це, мамо?
Твій батько.
Тиша.
Гнітюча, важка.
Тарас схрестив руки.
Для мене він помер.
Сину, дай пояснити…
Двадцять років було на пояснення! Моє дитинство, юність, всі труднощі… де ти був?
Богдан опустив очі.
Помилявся… був дурнем.
Ні. Був боягузом.
Тарасе…
Не називай мене так!
Соломія підняла руку.
Годі. Заходь, Богдане.
Він увійшов, ніяково оглядаючись. У хаті пахло свіжим хлібом.
Я нічого тут не впізнаю, пробурмотів він.
Світ не чекав. А ти стояв осторонь.
Богдан намагався зустріти її погляд.
Соломіє… я ніколи не був щасливим.
Але це був твій вибір.
Я був молодим, дурним, засліпленим… думав, що почну нове життя.
І що тепер хочеш?
Дозволь залишитися. З вами.
Соломія усміхнулася крізь сльози.
Зі мною? Після двадцяти років?
Дивись, у мене є гроші. Відремонтуємо хату…
Мені не потрібні твої гроші. Я жила з честі, не з милостині.
Богдан упав на коліна.
Прости мене…
Я давно простила. Але повернути тебе не можу.
Тарас вийшов у двір.
Богдан пішов слідом.
Сину, не ненавидь мене.
Я не ненавиджу. Але любити вже не зможу.
Може, колись…
Може. Але не сьогодні.
Богдан знову пішов.
Цього разу без обіцянок.
Залишив торбу з грішми біля воріт.
Вона її не торкнулася.
Через місяці знову прийшов поштар.
Пані Соломіє, телеграма з Польщі.
На папері сухо:
«Помер Богдан Шевченко. Похований тут. Без роду.»
Соломія глянула у небо і прошепотіла:
Нехай Господь простить… Може, десь там він зрозумів, що втратив.
Ввечері Тарас повернувся.
Мамо… я чув.
Знаю, сину.
Він заслужив прощення?
Усі заслуговують на прощення. Але не вс
