Тобі треба ти й роби, сердито кинув Глеб.
Мам, ви народжували для себе, а не для мене, то й возіться зі своїм Яриком самі. А мені треба виспатися перед навчанням.
Глебку, ну я ж не так часто тебе докучаю. Лишенько раз його до школи відвести. Адже перше вересня, усі з батьками…
Ось саме з батьками, перебив матір син. А де були мої, коли в мене були лінійки? Завжди з малим. Нехай і він сам іде не вмре.
Та не завжди ж… Лише пару разів так виходило. Та ми ж не спеціально…
Ну ось і зараз так вийшло, що йому доведеться йти самому, спокійно відповів Глеб і відхлипнув чаю.
Марина збентежилася. Вона не чекала такого опору. Адже вони ж годують його, одягають, а він ніяк не хоче долучатися до родинних справ.
Так… почала вона, насупившись. Вибач, Глебе, але ти живеш у родині. А в родині всі повинні допомагати. Ми з батьком тобі допомагаємо: даємо гроші, готуємо, прибираємо, іноді навіть у твоїй кімнаті. Будь ласка, допомагай і ти.
А я не просив прибирати в моїй кімнаті. І без ваших грошей проживу. Мені вже вісімнадцять я не хлопчик і не нянька. Мою думку теж варто враховувати.
Сказавши це, Глеб узяв свою чашку й пішов у кімнату. А Марина залишилася сама з важким каменем на душі, нерозвязаною проблемою і, що гірше за все, з думкою, що її син егоїст.
Коли ж він таким став?
Перший шлюб Марини був невдалим. Батько Глеба так і не подорослішав, волів валятися на дивані, грати в ігри й сидіти у телефоні, а не будувати родину. Інколи працював, але заробляв копійки. Зрештою, Марина подала на розлучення й поїхала до матері.
Коли вона вийшла заміж вдруге, Глебу було пять. Тоді ще можна було привязати дитину до нового батька. Андрій швидко знайшов із хлопчиком спільну мову, і незабаром став для нього «татом».
А коли Глебу виповнилося десять, народився Ярик. Мабуть, саме тоді все й почало йти шкереберть, хоча Марина цього не помічала.
Тоді Глеб уперше пішов на перше вересня сам. Марина після пологів була в такому стані, що їй було не до школи. Андрій працював, батьки жили далеко одні в іншому місті, інші на дачі.
Глебчик, ну так вийшло… Ти ж вже великий, впораєшся сам? провинувато запитала мати. Ти не ображайся, я б і сама пішла, але ж ти сам бачиш…
Бачу, зітхнув Глеб. Нічого. Я вже не маленький.
Тоді Марині здавалося, що все гаразд. Може, син і засмутився, але ж не скар
