Доля любить вдячних
До своїх тридцяти років Богдан мав за плечима десять років служби в гарячих точках, двічі був поранений, але Бог його берег. Після другого серйозного поранення довелося довго лікуватися в госпіталі, і він повернувся у рідне село.
Село за ці роки змінилося, як і люди. Усі його однокласники вже одружилися, але одного разу Богдан побачив Олену і ледве впізнав її. Коли він йшов у армію, вона була ще дитиною років тринадцяти. А зараз їй було двадцять пять, і вона стала справжньою красунею. Ще не вийшла заміж. Не зустрічався їй такий хлопець, за якого б вона пішла, а просто так сімю заводити не хотілося.
Богдан широкоплечий, міцний, із загостреним почуттям справедливості, впевнений у собі не міг пройти повз Олену.
Невже ти мене чекала й досі не вийшла заміж? запитав він, усміхаючись.
Може бути, відповіла вона, трохи зніяковівши, і серце її раптом затріпотіло.
Відтоді вони почали зустрічатися. Була пізня осінь, вони йшли лісовою стежкою, під ногами шуршало опале листя.
Богданку, але мій батько не дозволить нам одружитися, сумно говорила Олена. Він уже двічі пропонував їй руку. Ти ж знаєш мого батька.
Що він мені зробить? Я його не боюся, впевнено відповів Богдан. Якщо покалічить сяде, тоді нам не заважатиме.
Ой, Богданку, що ти таке говориш! Ти просто не знаєш мого батька. Він дуже жорстокий, і все у нього схоплено.
Петро Степанович був у селі найвпливовішою людиною. Колись починав як підприємець, а тепер ходили чутки про його звязки з криміналом. Він був кремезним, із холодним, нахабним поглядом, і дуже жорстоким. Ще в молодості він збудував у селі дві ферми, розводив корів і свиней. На нього працювала більшість села. Усі йому всміхалися, майже в ноги кланялися. А він уявив себе богом.
Мій батько не дозволить нашого весілля, казала Олена. До того ж він хоче, щоб я вийшла заміж за сина його друга з району. Хоча я цього товстуна й горілчаника Віталія терпіти не можу, огидний тип, тільки й знає пиво пити. І сто разів вже казала про це батькові.
Олено, ми ніби у камяному віці живемо. Хто зараз може змусити вийти заміж за некоханого? дивувався Богдан.
Він любив Олену безмежно у ній йому подобалося все: від ніжного погляду до запального характеру. А вона теж не уявляла життя без нього.
Пошли, рішуче взяв він її за руку, прискоривши крок.
Куди? вона вже здогадувалася, але не могла його зупинити.
У дворі великої хати Петро Степанович якраз розмовляв із молодшим братом Олексієм, який жив у нього у флігелі і завжди був на підхваті.
Петре Степановичу, ми з Оленою хочемо одружитися, сказав Богдан. Прошу руки вашої доньки.
Мати Олени стояла на ґанку, прикривши рот рукою, і з жахом дивилася на свого чоловіка-тирана їй теж діставалося від нього.
Батько Олени розлютився від такої впевненості Богдана й ненависно дивився на нього, але той теж дивився йому прямо в очі. Петро не розумів, звідки у цього хлопця стільки сміливості, щоб таке йому казати.
Геть звідси, грізно промовив він. Знайшовся контужений клоун. Про що ти думав, коли сюди йшов? Моя донька ніколи за тебе не вийде. Забудь дорогу сюди. Оце мені вояка.
Ми все одно одружимося, впевнено відповів Богдан.
У селі Богдана поважали, а батькові Олени було незрозуміло, що таке воювати. Для нього в житті гроші усе. Богдану стало болісно. Він стиснув кулаки, але між ними став Олексій. Він розумів, що ці двоє не поступляться.
Поки Олексій випроваджував Богдана з двору, батько загнав доньку в хату, наче десятирічну дівчинку. Петро Степанович ніколи не пробачав нахабства й непослуху.
Тієї ж ночі, у осінній сирій мряці, у селі горів пожежа палала авторемонтна майстерня Богдана, яку він нещодавно відкрив.
Гидота, прошепотів Богдан. Він не сумнівався, чиїх це рук справа.
Наступної ночі Богдан тихо підїхав до хати Олени. Він ще ввечері написав їй, щоб збирала речі вони поїдуть далеко. Вона була згодна на все. З вікна своєї кімнати вона подала йому сумку, а потім вилізла сама, акуратно стрибнувши в його обійми.
Ну все, до ранку ми вже будемо далеко, сказав він. Ти не уявляєш, як я тебе люблю. Олена притулилася до нього.
Мені якось тривожно й страшно, прошепотіла вона.
Через десять хвилин вони вже їхали трасою. У Олени захоплювало дух, навіть трохи знобило від хвилювання. Вона розуміла, що попереду нове життя. Позаду блиснули фари, і їй стало неспокійно. Незабаром їх наздогнав і перегнав батьків мерседес, перекривши дорогу.
Ні,
