15річна я, Роксолана, вже памятаю, як у день мого підліткового переходу батьки оголосили, що нам треба ще одну дитину. Відтоді на мої плечі покладено весь догляд за молодшим братом і домашні обовязки. Я майже не мала часу на уроки, а коли отримувала погані оцінки, отримувала сувору репліку. Найгірше мені сказав тато: «Поки Іван не закінчить школу, навіть не думай про хлопців!» і я змушена була приймати радикальне рішення.
Коли я дійшла до 15, мої батьки дійсно вирішили, що їм потрібна ще одна дитина. І ось Іван народився. Усі привітали мене, бажали успіхів, та я не відчувала жодного святкового духу. Не люблю згадувати цю історію, проте хочу поділитися нею.
Мама раділа, бо отримала «безкоштовну няню», а не тому, що любила мене. Коли Івану виповнився один рік, вона раптом перестала його годувати грудьми і пішла працювати на повний день. Бабуся приходила вранці, а коли я поверталась зі школи, вона уже спала або була вже вдома. Іван був у моїй опіці, часто плакав, і я не вміла його заспокоїти.
У мене не залишалося ні хвилини для себе. Я міняла йому підгузки, купала, годувала, готувала свіжу їжу. Коли батьки приходили ввечері і бачили брудне посуд чи нерепресовані речі, вони скаржилися, що я ледаща і паразит. Тоді я нарешті сідала за домашнє завдання, бо раніше не мала часу. У школі справи йшли погано; вчителі з жалем ставили мені «три» і за це я отримувала ще більше нарікань.
«Пральна машина стирає, посудомийка миє, а ти що робиш цілий день? Тільки про вечірки мрієш!», вигукнув тато, а мама кивала, мов погоджуючись. Вона, здається, забула, як це провести кілька годин з хвилюючою дитиною і ще й займатися домашніми справами.
Так, пральна машина стирає, але її треба завантажити, розвісити білизну і попрасувати вчорашнє. Посудомийку ввечері я не вмикала електроенергія була дорожчою, а дитячий посуд мився вручну. Ніхто не заздрив моєму щоденному підмітанню підлоги, бо Іван був дуже активний, повзав і бігав усюди.
Трохи полегшило, коли Іван пішов у дитячий садок. Батьки вимагали, щоб я його підбирала й годувала, коли поверталась додому. Хоча б кілька годин по обіді я могла відпочити. Я почала більше старанно вчитися і, нарешті, скінчила школу без «триць».
Я мріяла про біологію єдина професія, що мене захоплювала. Батьки ж підтримали інший шлях.
«Університет у центрі міста, добиратимеш півтори години, а коли повернешся? Іван треба забирати, а потім займатися ним. Не мрій про це!» сказали вони.
Тож я шукала інший шлях. Поруч з нашою квартирою був технічний коледж кухарського профілю, куди я поступила як кондитерка. Перший семестр пройшов у смутку, я була, як кажуть, розбитою. Але потім я відчула захоплення: випікала торти, готувала печиво, різні десерти.
З другого року працювала неповний день у кафе біля нашого будинку. Спочатку батьки скаржилися, що мене немає вдома, та я захищала свій короткий час для себе. Після закінчення школи мене прийняли на повний робочий день.
Незабаром у нашому кафе з’явився новий шефкухар. Ми почали зустрічатися після роботи, і батьки знову скаржилися, навіть матюкавшись. Тато кілька разів приходив після моєї зміни, аби не пустити мене гуляти з хлопцем. Одного вечора вони організували сімейне зібрання.
Запросили бабусю, тітку та її чоловіка. Тітка поставила мене в центрі кімнати і виголосила, що я повинна залишити заручення, прогулянки та будьякі розмови.
«Ти кинееш роботу в кафе!» сказала вона. «Я влаштувала тобі роботу кухарської допомоги у школі Івана».
«Найкраща новина!» вигукнула мама. «Іван буде під наглядом, а ти зможеш приходити додому ввечері і допомагати нам».
Залишати роботу в кафе, де мене цінували і добре платили, коли все йшло добре, а мій хлопець працював там же? Я уявляла собі майбутнє у холодній шкільній їдальні з розтопленими котлетами і липким макароним запіканком, ввечері домашні справи і життя, присвячене лише Івану.
«Поки брат не закінчить школу, навіть не мрій про хлопців», суворо наголосив тато.
Наступного дня я розповіла все своєму хлопцю, і ми склали план. Він давно мріяв відкрити власне кафе, збираючи гроші, проте не вистачало коштів. Потрібен був кредит або інвестори. Я сказала, що ще два тижні працюватиму, а батьки погодилися чекати мій термін звільнення.
Кредит нам не одобрили, проте знайшли інший варіант. Знайомий мого хлопця менеджер великого ресторану запропонував проєкт у Львові. Він поїхав туди на співбесіду, переконав шефа, що я можу приєднатися по відеодзвону. Під час розмови я розповіла про себе, а він приніс у відео коробку з моїми десертами, які я підготувала заздалегідь.
У останній робочий день я залишила кафе раніше, схопила сумку, документи і заощадження, і сіла потягом до Львова.
Тепер я живу своєю власною життям, яке присвячую людям, яких самостійно обираю, а не тим, кого навязали. Я люблю свого брата і сподіваюся, що колись у нас буде міцний звязок. Я не збурюю батьків, бо розумію, що залишитися з ними в одній квартирі чи навіть в одному місті означало б залишитися під їхнім впливом. Я не була достатньо сильною, щоб боротися, тому втекла. Сподіваюся, що в новому місті все склалося б гармонійно і ми будемо щасливі.
