Щоденник, сторінка зі спогадами
Наша любов пахла зовсім не трояндами чи медом, а вянучою курявою польових доріг і розчавленим стеблом полину. В нашому селі, на Волині, казали: якщо зустрінуться світ перевернеться, розійдуться ліси згорять.
Я, Роксолана Ярмолюк, була травницею у третій поколінні. Ще змалку знала пошепки кожної трави, і вміла затягувати найглибші рани. Мої долоні завжди були теплими і пахли чебрецем.
Єгор Дорошенко був чужаком, завітав у наш край випадково. Чарівник, що кликала силу не шепотом землі, а різким наказом до стихій. Його магія була гостра, мов ніж, холодна, як вода в озимій ополонці під Луцьком.
Зустрілися ми в туманний вечір, обидва шукали одне й те саме: корінь відьми, що цвіте раз на десятиліття.
Не чіпай, мій голос розрізав нічну тишу на городі. Він не для твоїх жадібних рук, Єгоре. Земля його дала для лікування, не для твоїх темних замислів.
Твоє лікування це лише відстрочка, Роксолано, посміхнувся він, навіть не обертаючись. А я хочу побачити суть речей.
Ми не стали ворогами, але й друзями бути не могли. Нас тягнуло одне до одного всупереч розуму і логіці. Ця любов була як двобій: між «творити» і «керувати».
Я приносила йому дикого меду та відвар із заспокійливої мяти, коли його магія випалювала душу і тіло. Він залишав на моєму порозі рідкісні поліські самоцвіти, в яких жила місячна світлість, щоб темні зимові ночі були не такими страшними.
Та гіркота полину завжди була поряд. Я бачила, як Єгор черпає силу з порожнечі, і це лякало мене. Він злився на мою мякість, бо вважав, що я витрачаю дар на простих, невдячних людей.
Якось село накрила епідемія. Вона не обирала між добрими і злими кожен був рівний перед хворобою. Я віддавала останні сили, забираючи жар у власні вени. Єгор тоді, вперше у житті, злякався. Не за світ за мене.
Щоб врятувати мене, він мусив зробити те, що ледь не ненавидів віддав свою магію землі, щоб вона напоїла змучену травницю.
Коли я відкрила очі, він стояв біля вікна. У його волосся вперше прокралася сивина, і в руках вже не іскрилася сила.
Для чого? ледве прошепіла я.
Полин гіркий, Роксолано, відказав, не повертаючись. Але без цієї гіркоти навіть найсолодші миті просто порох. Я обрав тебе, а не безкінечність.
Ми залишились жити вдвох на околиці, біля лісу. Я лікувала, а він навчався чути пошепки трав, які колись заглушував своєю волею. Любов наша залишалася терпкою, хворобливою і сильною, мов запах полину на вечірньому вітрі. Але ніхто з нас не бажав би поміняти цю гіркоту на найсолодший мед у світі.
Жили ми у старій хаті на краю урочища «Згнила Долина» там, куди не ходили ні лісоруби, ні бабусі-пліткарки.
Єгор, не маючи більше магії щоб кликати блискавку, відкрив у собі дар відчувати метал. Став кузнецем, але незвичайним: ковав ножі, що не тупились, і підкови, які приносили щастя. В кожному ударі його молота звучав відголосок колишньої люті, переработаної в творчість. Це стало його справжнім ремеслом.
Я посадила маленький сад, де поруч росли отруйний аконіт і цілющий шалфей. Тепер я не боялася темної сторони Єгора, бо знала: найродючіший ґрунт чорний.
Наша любов не стала «солодкою». Це було життя двох твердих характерів, що притиралися одне до одного, як два гранітні жорна.
Іноді Єгор, по старій звичці, намагався «зламати» обставини своєю волею. Коли засуха загрожувала саду, він годинами сидів на порозі, стискаючи кулаки, намагаючись добитися хоч краплі дощу.
Зупинись, тихо казала я, кладучи руку йому на плече. Земля не рабиня. Попроси, а не накажи.
Я не вмію просити, бурчав він у відповідь.
Втім, до вечора ми разом носили воду із джерела через ліс, і в тому було більше справжньої магії, ніж у будь-яких закляттях.
До нашої хати часто приходили «тіні»: то колишні учні Єгора, що хотіли повернути його до кола чарівників, то хворі, яких я не могла вилікувати сама.
Одного разу навідався старий ворог Єгора чаклун у чорному рушнику.
Ворог прийшов не вбивати, а забрати те, що Єгор «винен» магії. Він вимагав голос Роксолани в обмін на повернення Єгоревої сили.
Єгор поглянув на свої мозолисті руки кузнеця, потім на мене, що саме варила полиновий настій. Я не просила захисту просто дивилась на нього з довірою, глибокою як ніч.
Сила, куплена мовчанням коханої людини, це не сила, а неволя, відповів він.
Він не використав магії. Взяв свій важкий кузнецький молот і ступив за поріг. Кажуть, ліс тієї ночі здригався не від чар, а від простого, людського гніву чоловіка, що захищав свій дім. Тінь відступила.
Ми гарно постаріли. Волосся моє стало біле, як цвіт калини, а борода Єгора сіре, як зола з грубки.
Кажуть, коли наш час прийшов, ми не померли окремо. Просто разом пішли у глиб лісу, коли розцвітав полин. На тому місці тепер стоять два дерева: величний дуб, чий корінь сягнув глибоких рудних жил, і гнучка верба, що ніжно обвиває його стовбур.
Якщо подорожній обірве листок тієї верби, він відчує на губах гіркоту справжню гіркоту великої, не вигаданої любові, що сильніша за будь-яку магію.
Справжнє життя, справжня любов. Мрія, гірка, як полин, але найдорогоцінніша в світі.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
