Собаці вже було майже байдуже, вона ніби готувалась покинути цей жорстокий світ
Надія вже багато років мешкала у маленькій хатині на самому краю села. Коли хтось казав, що вона самотня, їй ставало смішно. Та хіба я одна? з усмішкою відповідала вона. Ні, що ви! У мене велика родина!
Сільські жіночки доброзичливо кивали у відповідь, та тільки-но Надія відверталася, як вони переглядалися і крутили пальцем біля скроні. Мовляв, яка там родина чоловіка нема, дітей нема, самі тварини Але саме цих хвостатих і крилатих Надія вважала справжніми рідними. Їй байдуже було до думок тих, хто гадав, що тварин тримають тільки для користі: корів чи курей, собаку для охорони, кота для мишей. А в Надії в хаті жили пять котів і чотири собаки, всі грілися поруч, а не тулились у дворі, і це неабияк дивувало сусідів.
Свого здивування вони не виявляли Надії напряму, розуміючи, що сперечатися з «дивакуватою» жінкою марно. На всі претензії Надія лише сміялася: Та залиште, хай вже ті вулиці їм, а нам у хаті затишно.
Пять років тому її життя розсипалося в одну мить: тоді вона втратила й чоловіка, й сина. Вони поверталися з риболовлі, коли на трасі їм назустріч вилетіла вантажівка Отямившись після цієї біди, Надія зрозуміла: лишатися у квартирі, де все нагадувало про близьких, неможливо. Несила було ступати старими стежками, заходити у знайомі магазини, ловити співчутливі погляди сусідів.
Минуло пів року, й вона продала квартиру, а з котячкою Зоряною переїхала у село, купила хатину на околиці. Влітку працювала на городі, взимку у їдальні районного центру. Інколи до неї приходили нові мешканці: хтось просив шмат хліба біля вокзалу, хтось шукав крихти біля їдальні. Так і зібралась її «родина» з колишніх самотніх і скривджених життям створінь. Тепле серце Надії лікувало їхні рани, а вони відповідали відданістю і любовю.
Вона годувала всіх, хоч інколи й нелегко було. Розуміючи, що безкінечно брати нових тварин не вдасться, Надія не раз давала собі слово: більше нікого Але якось березень у селі раптом став холодним лютим: гострий сніг засипав проталини, ночами виє пронизливий вітер.
У той вечір Надія поспішала на останній автобус до свого села. Попереду було два вихідних, і після зміни вона зайшла у магазини, купила провізію собі й тваринам, ще несла їжу з їдальні. Важкі торби тягнули руку, вона йшла, не відволікаючись, думала тільки про тепло хатини. Але серце, як у казці, виявилось гострішим за очі: за кілька кроків до автобуса вона раптом зупинилась і озирнулась.
Під лавкою лежала собака. Вона дивилась прямо на Надію, але погляд її був потухлий, скляний. Тіло припорошене снігом, видно, собака лежала тут довго. Люди проходили повз, кутаючись у шарфи, ніби не бачили. «Невже ніхто не помітив?» блискавкою майнула думка.
Надія відчула, як все в ній стислося. В одну мить забула і про автобус, і про обіцянки, кинулась, залишила важкі торби й простягла руку. Пес повільно моргнув. Слава Богові, жива! полегшено видихнула вона. Ну, дорога, ставай
Тварина не рухалась, але не опиралась, коли вона обережно витягала з-під лавки. Здавалося, собака вже змирилася вона була готова піти з цього жорстокого світу
Надія так і не запамятала, як змогла дотягти до автостанції дві важкі торби й ще нести на руках собаку. Зайшла всередину, влаштувалась у далекому кутку зали й почала енергійно розтирати та зігрівати худеньке тільце знайди, по черзі притискаючи до долонь її замерзлі лапи.
Ну що, дорога, отямлюємося, нам ще додому добиратися, тихо говорила вона. Будеш у нас пятою собакою, для рівної кількості.
З торби Надія дістала котлету та простягла гості. Спочатку та байдужо відвернулась, але, трохи відігрівшись, ніби передумала йти з цього світу: погляд ожив, ніздрі затремтіли, ласощі було прийнято.
За годину жінка вже стояла з Лелею так назвала собаку біля узбіччя, піднімаючи руку, сподіваючись зупинити машину, бо автобус давно пішов. З пояса вона зробила ошийник з поводком, хоча це було зайве собака йшла поруч, притискаючись до ніг. Минуло десять хвилин, і їм пощастило машина зупинилась.
Дуже вам вдячна! почала Надія. Не хвилюйтесь, я собаку на коліна посаджу не забруднить нічого. Та я не проти, відповів водій. Хай сідає на сидіння, вона ж не маленька.
Але Леля, тремтячи, притулилась до господарки, й вони удвох якось вмістились на її колінах. Так тепліше, всміхнулась Надія.
Водій кивнув і увімкнув обігрівач сильніше. Їхали мовчки: жінка задумливо дивилася на сніжинки у світлі фар, обіймала свою нову доглядальницю, а чоловік крадькома поглядав на змучений, але мирний профіль пасажирки. Він зрозумів, що собаку вона знайшла й везе додому.
Біля дому водій вийшов, допоміг донести торби. Сніговий мур біля хвіртки був такий високий, що чоловіку довелося штовхнути її плечем. Ржаві петлі не витримали хвіртка впала набік. Нічого страшного, зітхнула Надія. Давно треба було ремонтувати.
З хати долинуло веселе гавкання і нявчання, господарка поспішила до дверей. На двір вибігла вся її строката компанія. Ну що, чекали мене? Ось, знайомтесь, новенька! представила вона Лелю, що визирала з-поза її ніг.
Собаки радісно махали хвостами, сунули носи до торб, які тримав чоловік. Ой, що ми тут на морозі, схаменулась Надія. Заходьте в хату, якщо не лякає така велика родина. Чаю випєте? Дякую, вже пізно, відмовився гість. Годуйте ваших, вони ж сумували.
Наступного дня, ближче до обіду, Надія почула стукіт у дворі. Одягнула куртку й вийшла і тут побачила вчорашнього водія. Він вже чіпляв нові петлі на хвіртку, поруч лежали інструменти. Добрий день! усміхнувся він. Я ж вам хвіртку зламав, от приїхав ремонтувати. Мене Іван звуть, а вас? Надія
Її хвостата родина оточила гостя, обнюхуючи й радісно махаючи хвостами. Чоловік присів, щоб їх погладити. Надіє, йдіть у хату, не мерзніть. Я скоро закінчу й із задоволенням випю чаю. До речі, в машині торт і кілька смаколиків для вашої великої родини
Надія повернулася, розчулено посміхаючись. У хаті тепло й затишно, а тварини гуртом стелилися їй до ніг. Відкрита хвіртка і свіжа весняна заметіль за вікном вже не здавалися такими ворожими. Леля, притулившись до Надії, тихо зітхнула й вперше довірливо закрила очі.
Коли Іван нарешті зайшов, від кішок і собак місця не було, але йому з радістю поступили пуфик біля печі. Він обережно налив чай, ковтнув, посміхнувся до Надії й мовчки подивився в її очі. В хатині, поки вітер рвався за дверима, завжди панувало тепло те саме, яке йому так не вистачало.
Велика у вас родина, Надіє, тихо сказав він. Добре, коли хтось чекає вдома.
Вона дивилась на Лелю й усім навколо, ніби відчуваючи: в цьому домі кожен знайде порятунок, навіть той, хто колись думав, що покидає цей світ.
Іван затримався в гостях, і за кілька днів у хаті вже було не тільки весело, а й гамірно від бадьорих розмов, сварок котів і сміху людей. Леля розтулила лапу і обняла Надію, а решта хвостатих влаштувалися у нього на руках.
А вітер і сніг за вікном поступово стишувалися. Весна вступала в права вона приходила не лише в селі, але й у серцях, де нарешті поселилась надія.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
