А памятаєте, як сміялися з Ганни чоловіки: То що, шлюбне свідоцтво все ж міцніше, ніж просто жити разом?
Я тоді на зустріч випускників тридцятирічної давнини так і не пішла.
Казала Марисі, що мені потім стане сумно, не хочу побачити час, що минув.
Ось ті, хто щороку ходили у кафе чи на зустрічі, їм, може, і не так відчутно, як вони змінилися, а мені боляче на себе дивитися після років.
Ганна визнає це, приглушено відповіла у слухавку єдиній подрузі Марисі.
Ану, що ти там вигадуєш?
здивована Марія, Ми ж бачилися не так давно, років пять тому, нічого так виглядала, навіть краще, ніж у студентстві!
Чи ти дуже погладшала, ага?
Та яка там різниця Просто не втручайся, Марисю.
Ганна вже хотіла відбутися короткою розмовою, сподіваючись, що подруга полишить її і почне телефонувати далі, по інших.
Але цього разу Марія схопила її, як кажуть в народі, цупко:
Ганю, у нас уже ряди порідшали.
Що, невже хто з нашого курсу світ покинув?
аж мороз бере, хоч і не молода вже, але щоб у ровесників таке траплялося не сподівалася.
Та ні, не про те Хтось виїхав за кордон, зник.
А покійний у нас Тарас Кущ, двадцять пять років тому було молодий зліг, ще розповідала.
То давай без відмовок, збирається весь наш курс, чотири групи, людей тридцять лишиться.
Ти ж сина вже одружила, час і собі трохи відвести душу!
Ганна слухала подругу, а в уяві згадався той Кущ.
У нього якісь хронічні синці під очима любила тоді Ганна думати, що все в житті має виправлення.
Але ж серце у хлопця було слабке.
Мріяв міст через Дністер спроектувати, а не встиг нічого І вона, що ж встигла вона?
Закохалася в Ігоря, котрий працював майстром у будівельній бригаді.
Після інституту й вона подалася на будову усе було як у романі чи українському фільмі.
Ігор їздив у відрядження до Києва, а тоді додому, на Поділля, повертався.
Зустрічалися довго, Ігор її й дружиною називав, казав: цивільний шлюб це як у піснях, доказ істинного кохання.
Жили люди разом не заради папірця з печаткою, а тому, що любили
Як Ганна дізналась, що чекає дитину, він зник.
Не приїхав на роботу, і виявилось: Ігор має трьох дітей, а жінка важко занедужала.
Свої проблеми вирішував, а їй і слова не сказав.
Ганна теж полишила будову ще раніше, як тільки відчула зміни, бо не мала права нічого вимагати.
На прощання хтось кинув у спину:
То як ж, шлюб то не фасад, таки міцніше, ніж хто поруч ночує
Та що їй було до тих слів влаштувалась у продуктову крамницю, неподалік дому, знайома з підїзду порекомендувала.
Домовились: навіть з малюком, буде Ганна приходити на зміну на два дні, а мама сидітиме з дитиною.
Мати й бурчала: мовляв, «недоука ти у мене», таку освіту змарнувала, ледащо Сварились, обоє про себе шкодували:
Ти ж так мене виховувала!
задихалася Ганна, коли вже не сила стриматися.
Думала, хоч ти в житті випливеш навчання твоє вдень, а заміж, як усі Де та твоя голова, Ганю?!
відповіла їй мати з докором.
Яке дерево, таке й гілля, не витримуючи, відповідала донька.
А потому обіймалися й плакали.
На зустріч випускників за пять чи десять років Ганна не ходила що їй там розказувати?
Усі хвалитимуться сімями, світлинами, а вона миє підлоги у трьох місцях: в підїзді, у школі, у дитсадку.
Про що їй із ними говорити?
Ба більше, чого їм про неї чути?
Єдина радість син Дмитро.
Все для нього працює, добивається, щоб не відчував нужденності.
Згодом, як пішов син у садок, мати поїхала до родини в село, мовляв, у місті задихається, а їй потрібне свіже повітря.
Але доля усміхнулася Ганні взяли за фахом, на півставки.
Дмитро пішов до школи, і вона все встигала, після обіду сама забирала навіть заздрили їм у класі.
Чоловіки на роботі пробували залицятися, але Ганна ні.
У неї син, у нього вдома чужому дядькові не місце.
Батька не заміниш, а як новий знову проблем на свою голову.
З роками Ганна на роботі піднялася син постаршав, а вона вже й на повну ставку в інженерському відділі.
Проте завжди відчувала, ніби за суспільними мірками неповноцінна.
Одяг скромний, волосся фарбувати перестала, сивина зявилась.
Здавалося, не має вона права на щастя зрушила життя іншої жінки, мало не забрала батька у трьох дітей.
Та й бути помітною, яскравою не для неї.
Кому вона потреба?
Серед знайомих самі розведені, вона й не краща
Дмитро, її Дмитрик виріс добрим, як про нього казали бабусі: золото!
Влітку їздив у село до бабусі Ірини й тітки Лесі: картоплю садив, буряки поливав, допомагав у консервації, дрова рубав.
Могутній, працьовитий хлопець.
Мати аж тішилася, що так синочок зріс.
Тож яке їй кафе й зустріч через три десятки літ?
Всі ці думки крутяться, як вітер по загубленому полі, що коли Ганна думками кружляла, Марія нетерпляче перепитала:
Ганно, то ж запамятай, «Золотий Лелека», навпроти гуртожитку, наступної пятниці, о третій.
Прийдеш, мені з кимось треба поговорити, бо й у мене ні з ким
Голос злегка здригнувся, і Ганна, сама не розуміючи чому, погодилася:
Так, добре Прийду.
Відклала трубку і одразу пошкодувала.
Підійшла до дзеркала хто ця жінка із втомленим поглядом?..
Взяла телефон, хотіла подзвонити Маруні, сказати, що передумала, та номер зайнятий
Вже під вечір, відкривши шафу, витягла ту синю сукню, яку Дмитро подарував їй на власне весілля.
Сам привів невістку Наталю вмовляли купити, в решті-решт навіть зачіску і фарбування зробили Дзеркало показало їй ту, яку вона колись могла бути.
Син з Наталею тепер окремо живуть щасливі.
А у неї сивина нова відросла.
Нема потреби вбиратися.
Перед зустріччю уклала волосся, запнакла ту саму сукню.
Губи ледь підфарбувала та одразу витерла, не її це.
У кафе було гамірно, зал повен людей, співали старих студентських пісень.
Знайомі обличчя: тут вже Маруня, дивиться й усміхається:
Ганнусю, яка ти вродлива!
Я так рада тебе бачити!
Сама Маруня трохи налитіла, та пальта це тільки ховали.
Посиділи, балакали, а потім хтось кликав Марію, і Ганна залишилася сама з думками, соком і музикою.
Раптом підходить чоловік.
Старий знайомий:
Дозволиш запросити на танець?
Вона підняла очі: Лесь Сердюк, з паралельної групи.
Давно був закоханий у нього, та він ще на третьому курсі одружився.
Тепер же розлучений.
Ганно, яка ти незвичайна!
Я, знаєш, на таких зустрічах вперше, нікого й не впізнав, а тебе одразу.
Танцювали і мовчали, а душа аж тремтіла.
Потому Лесь тихо сказав:
Ганно, можна я проведу тебе додому?
Я давно один але якщо тебе вдома чекає чоловік все одно проведу, бо пізно
Провів додому, далі зустрілися ще раз, а потім вже й зовсім не розлучалися.
Сукню, як на щастя, допомагала вибрати Наталя невістка порадила і легко вела по бутіках.
Нічого, що трохи ніяково.
Ганна не вміла почувати себе нареченою.
Але дозволила собі радість.
І коли сиділа за весільним столом, Наталя схилилася й прошепотіла:
Ганно Петрівно, ви така гарна!
Ми з Дмитром щасливі за вас.
Щастя не обмежена кількість любити можна у будь-якому віці!
І Ганна, дивлячись у очі Олексію, подумала: тепер, може, і мені вже можна.
Ганна нарешті простила себе.
І дозволила собі бути щасливою.
Розкажіть, як би ви вчинили, не соромтеся писатиТієї ночі Ганна прокинулася від легкого доторку до плеча Олексій пригорнув її міцніше уві сні.
За вікном м’яко шумів дощ, ніби хтось наспівував забуту колискову.
Вона довго лежала в темряві, слухаючи розмірений подих чоловіка, відчуваючи у грудях теплий спокій.
Вперше за довгі роки Ганна не відчувала провини, страху чи втоми лише вдячність.
За сина й невістку, за маму в далекому селі, за Маруню, що не дала сховатися.
За себе що вистояла, пройшла всі випробування, навчилася сміятися навіть тоді, коли хотілося плакати.
Тихенько підвелася, глянула у дзеркало: її очі світились, і сивина не здавалася втомленою.
Ганна усміхнулась до свого відбиття справжньо, щиро, вперше так юно і вільно.
Спасибі, життє, шепнула вона напівголосом, ніби роблячи тост із собою, за те, що навчило чекати, але й давати.
З кухні запахло кавою Олексій прокинувся першим.
Ганна відчула: попереду ще багато ранків, простих і щасливих, коли є з ким ділити і тишу, і надію, і улюблену чашку кави.
А за вікном, крізь туман, прорізався світлий промінь новий день, нове життя.
І Ганна вийшла йому назустріч нарешті відкрита, любляча, справжня.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
