Сьогодні перечитую старі свої записи та думаю, як легко можна було б не впізнати себе тієї дівчиною, якою була ще рік тому.
Все почалося із того, що мій колишній хлопець настільки соромився мене, що заховав би, як міг, від кожного свого знайомого.
Я це відчувала з самого початку, але, як наївна, залишилась поруч.
Його сім’я відома і заможна у невеликому містечку на Київщині: тато серйозний бізнесмен, мама не працює, будинок великий, у дворі нова машина.
А я жила у типовій багатоповерхівці на околиці, працювала касиркою у супермаркеті й допомагала мамі оплачувати комуналку і продукти.
Ми познайомилися у невеличкій кав’ярні біля мого магазину: я забігла перемкнутись кавою перед зміною.
Він побачив мене, кілька разів поставив питання, потім почав дзвонити, писати й запрошувати на побачення.
Спочатку все здавалося навіть романтичним, тільки чомусь підозріло таємничим.
Він ніколи не показував мене своїм друзям.
Вибирали для зустрічей місця на околицях, у кав’ярнях чи парках, куди він зазвичай не ходить і де ніхто його не знає.
Якщо ж ми траплялися у центрі міста на когось із моїх знайомих, одразу ж випускав мою руку і шепотів: «Ходімо цією дорогою.
Не хочу зайвих питань».
Я наважилась спитати, чому він так поводиться.
Відповідь була: «Мої друзі дуже звертають увагу на все.
Не хочу, щоб пліткували».
Я проковтнула цю відмазку.
Тоді, на одній вечірці, я почувалася особливо невидимою.
Він запросив мене, я ретельно вибирала сукню просту, але акуратну, щоби не зганьбитися.
Але тільки-но ми увійшли у залу, він прошепотів: «Постій тут, біля бару.
Я привітаюся з друзями і підійду».
Двадцять хвилин, потім сорок.
Я крадькома спостерігала, як він сміється, фотографується з кимось, обіймає знайомих, веселиться.
Мене так і не познайомив ні з ким.
Коли я наблизилась, уперся рукою: «Зачекай надворі, будь ласка».
На вулиці вже виправдовувався: «Тут дуже впливові люди, не хочу незручностей».
Тоді ще раз відчула себе, ніби зайва на святі.
Далі більшість його слів ставали гострішими.
Мовляв, я говорю «надто просто», одягаюся «як усі селючки», що не викладатиме зі мною фото у Facebook чи Instagram, бо в нього «родина не сприйме».
У себе додому не кликав жодного разу.
Його батьків я так і не бачила.
Коли запросила на мамин день народження, одразу знайшлися відмовки: то на роботі затримався, то автомобіль зламався, то змучився.
Як тільки заходилося про зустрічі з його друзями чи якимись важливими подіями, він зникав на всі вихідні.
Якось не витримала і прямо спитала: «Тобі соромно бути зі мною?».
Декілька секунд тиші, потім: «Це не сором Просто різні світи.
Ти хороша людина, та мої друзі на зовсім іншому рівні.
Не хочу, щоб мене судили».
Від тих слів щось всередині мене обірвалось.
Я тихо запитала: «А ти можеш мене судити?».
Він знизав плечима і відвернувся.
Найгірше було, коли в Instagram я побачила його фото із колежанкою донькою впливового юриста з нашого міста.
Красиві ресторани, дорогі івенти, щасливі усмішки, публікації.
З нею він не ховався.
З нею гордився.
Про мене жодного слова.
Коли я запитала, хто вона, відповів, що то просто подруга.
Ми серйозно посварились.
Я сказала, що більше не буду чужою тінню.
На що він відповів: «Як не подобається, тоді прощавай».
Там і попрощалися.
Я повернулась додому пішки, кілька кварталів плакала.
Через тиждень дізналася, що він вже офіційно зустрічається з тією дівчиною.
А я й далі працювала касиркою, бачила його нові фото модний одяг, подорожі за кордон, розкішні вечері.
Він так і не перепросив.
Не визнав, що завдав мені болю.
Сьогодні точно знаю: я цілий рік була дівчиною, якої не повинно було бути видно нікому.
Тінню за зачиненими дверима.
Тією, яка для нього була недостатньо гарною, щоби стати частиною справжнього життя.
Це відчуття, що тебе ховають, не стирається з пам’яті ніколи.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
