Без душі

Без душі
Клавдія Василівна повернулася додому з перукарні.
Незважаючи на свої 68 років, вона не пропускала можливості потішити себе новою зачіскою чи манікюром.
Як каже українська мудрість, якщо жінка доглядає себе значить, ще є за що боротися!
Ці нехитрі процедури піднімали її настрій і а як же життєвий тонус.
Клавочко, приходила якась твоя родичка, повідомив їй чоловік Юрій, скрипом стільця наголошуючи серйозність новини.
Я сказав, що ти будеш пізніше.
Обіцяла ще заїхати.
Родичка?
Яких родичів?
У мене ж всіх і так вже немає, хіба якась троюрідна або “десята вода на киселі”…
Аж не встигла спину розгорнути, так вже щось просять.
Треба було сказати, що я у відрядженні десь за Карпатами, зітхнула Клавдія.
Ну, навіщо так?
Я ж не можу брехати.
Мені здається, вона твоя рідня, статна, висока, трохи схожа на твою покійну маму царство їй небесне.
Та не видно, щоб просити щось прийшла.
І на вигляд інтелігентна, елегантна жінка, тихо заспокоював Юрій.
За сорок хвилин родичка подзвонила у двері.
Клавдія сама відкрила.
Дійсно нагадує маму, одягнена шикарно: дорога пальтова тканина, українські чоботи, зимові рукавички, й у вухах сережки з крихітними діамантами.
В цьому Клавдія добре розбиралася не дарма сім років працювала в ювелірному магазині.
Клавдія запросила жінку за стіл, вже задекорований смаколиками з базару.
Давайте вже знайомитись, якщо ми рідня.
Я Клавдія, без усіляких “василівен”.
Бачу, ви майже моя ровесниця.
Це мій чоловік Юрій.
А ви мені по якій лінії?
запитала господиня.
Жінка трохи замялася, навіть почервоніла:
Я Галина Галина Володимирівна.
У нас невелика різниця в віці, мені 50 виповнилося 12 червня.
Ця дата вам нічого не говорить?
Клавдія поблідніла.
Бачу, згадали.
Так, я ваша донька.
Не хвилюйтесь, нічого від вас не хочу.
Просто хотіла подивитись на свою рідну маму.
Все життя жила у невідомості.
Не могла зрозуміти, чому мене не любила мама її вже нема вісім років.
Чому любить тільки тато?
Його не стало два місяці тому Він перед смертю розказав мені про вас.
Просив, щоб ви його пробачили, якщо зможете, тривожно говорила Галина.
Ти що, маєш доньку?
спитав шокований Юрій.
Виходить, маю.
Я тобі потім поясню, відповіла Клавдія.
То ти донька?
Чудово!
Подивилася?
Не думай, що я буду розкаюватись або просити пробачення ні, не буду.
Я не винна.
Сподіваюся, татко тобі все розказав.
Якщо чекаєш материнських почуттів ні, жодного не пробудилося.
Прости, сказала Клавдія з іронією, як буває у тих, кого життєва буря давно минула.
Можна я ще раз до вас зайду?
Я тут поряд живу, в передмісті.
У нас великий двоповерховий дім, приїжджайте з чоловіком.
Ви звикнете до думки, що я є.
Привезла вам фотографії внука, правнучки подивитесь?
тихо запитала Галина.
Ні!
Не хочеться.
Не приїжджай.
Забудь про мене.
Прощавай, відрізала Клавдія.
Юрій викликав для Галини таксі, проводив її, а коли повернувся, Клавдія вже прибрала зі столу й спокійно дивилась “Світ навиворіт”.
Ну і витримка в тебе!
Тобі б командувати арміями!
Чи то в тебе душі зовсім немає?
Я й раніше підозрював, що ти безжальна, але до такого з обуренням сказав Юрій.
Ми ж з тобою познайомились, коли мені було 28, так?
Так от, душу з мене витоптали набагато раніше.
Я ж сільська дівчина завжди хотіла вирватись у місто, тому й вчилась краще всіх, поступила до університету одна з класу.
Мені було 17 років, коли зустріла Володимира.
Любила його до нестями.
Він був старший майже на 12 років не злякало мене.
Після бідного сільського дитинства місто для мене було казкою: стипендії вистачало лише на хліб і кефір.
Завжди хотілося їсти, тому я раділа будь-яким обідам чи морозиву з ним.
Він нічого не обіцяв, але я була впевнена така любов, точно візьме мене за дружину.
Одного вечора запросив на дачу я навіть не думала відмовляти.
Вважала, що тепер привязала його до себе.
Так ці дачні вечори й стали регулярними.
Скоро зрозуміла я вагітна.
Розповіла Володі.
Його радість була у словах, але далі я спитала: коли одружимось?
Уже мені було 18, можна подавати заяву у РАГС.
Я обіцяв коли-небудь одружитись?
відповів питанням на питання Володя.
Не обіцяв, і не одружуся.
Та й взагалі, я вже одружений спокійно додав.
А як же дитина?
Як же я?
А ти що?
Молоденька, здорова.
З тебе можна скульптуру ліпити.
Візьмеш академку в університеті, поки нічого не видно вчись, потім ми з дружиною заберемо тебе до себе.
Дитину народиш, і ми її заберемо.
Як оформимо то вже наша справа.
Я не останній чоловік у міськраді.
Дружина заввідділенням обласної лікарні.
За дитину не переживай.
Після родів відлежишся і назад на університет.
Ще й грошей дамо.
Тоді про сурогатне материнство в Україні навіть не чули, певно, я була першою по-нашему.
Що мала робити?
Їхати в село, соромити сімю?
До родів жила у них у маєтку.
Дружина Володі до мене не заходила ревнувала, певно.
Дочку народила вдома, привезли акушерку, все по-людськи.
Годувати грудьми не дозволили одразу дитину забрали.
Я її більше не бачила.
Через тиждень делікатно попросили до побачення.
Володя дав грошей (кілька тисяч гривень).
Повернулася в університет.
Потім на завод дали кімнату у сімейному гуртожитку.
Спочатку працювала майстром, потім старшим майстром ОТК.
Друзів було багато, але заміж не кликали, аж поки ти не прийшов.
Мені вже було 28 ну, треба було.
Далі ти все знаєш.
Гарно прожили: поміняли три машини, дім повна чаша, дача доглянута.
Кожного року їздили на море.
Завод наш у 90-х виручився, бо трактори тільки у нас збирають, а що робиться в інших цехах ніхто не знає.
До сих пір завод огороджений й сторожі ходять.
На пільговій пенсії.
Все є.
Дітей нема і не треба.
Як подивлюсь, які діти тепер пішли закінчила свої зізнання Клавдія.
Погано ми з тобою прожили.
Я тебе любив, все життя намагався хоч трохи твого серця зігріти так і не зміг.
Ну, не було дітей, але ти ж навіть кошеня чи крихітного песика не пожаліла жодного разу.
Я сестрі допомогти просив, ти навіть на тиждень не пустила у нашу квартиру.
Сьогодні донька приїхала як ти її зустріла?
Донька!
Твоя кров, а ти Чесно, були б ми молодші, я б подав на розлучення.
А тепер пізно.
Холодно з тобою, холодно, сумно сказав Юрій.
Клавдія трохи злякалася, ще ніколи чоловік так не розмовляв.
Всю її спокійну життя порушила ця донька.
Юрій перебрався на дачу і живе там фінально.
Там в нього три собаки підібрав, коли були щенята у дворі, і невідомо скільки котів.
Додому заходить рідко.
Клавдія знає їздить до Галини, з усіма знайомий, правнучку обожнює.
Завжди був трошки дивак, диваком і залишився.
Хай живе, як хоче, думає Клавдія.
У неї так і не зявилось бажання знайомитись поближче з донькою, онуком і правнучкою.
Їздить сама на море.
Відпочиває, набирається сил і почувається чудово.