Оскільки саме я залишила свою сімю заради іншого чоловіка і через мене наш шлюб розвалився, Остап вирішив, що я зобовязана компенсувати йому розбите серце. Він не дозволив мені забрати сина, а син сам хотів жити з батьком, не зі мною. Мені боліло це до сліз, але наскільки б я не переконувала його чи намагалась забрати силою нічого не виходило. Ми дуже швидко владнали всі формальності: мене відпустили, а я взамін почала надсилати їм гроші раз чи двічі на місяць у гривнях, пакетами, як квитки в дитинство. Мій колишній тоді працював і заробляв, але коли помітив, що у мене зявилося немало грошей, а мій новий чоловік ще й додає щось своє, щоб синові нічого не бракувало, він покинув роботу і почав жити з наших грошей, ніби це цілком нормально.
Поки хлопчик зростав, батько пестив його як княжича: обіди у київських ресторанах, прогулянки, пропуски уроків коли заманеться, поїздки на море до Одеси, новенька побутова техніка четвертого покоління. За якийсь час син звик злегковажувати дедалі рідше хотів бачитися зі мною. Що б я не купувала, що б не робила, татко завжди робив більше хоча на ті самі мої гроші. Одинадцятирічний хлопчик навіть не замислювався, звідки у його тата стільки грошей, якщо той завжди вдома.
Мій теперішній чоловік натякнув, що, може, я просто даю їм забагато. Ми стали думати про університет для хлопця й вирішили, що краще відкладати гроші на освіту, ніж дозволяти колишньому спускати все на дурниці й примхи. Я сама сказала про це Остапові: мовляв, досить, я вже утримувала вас занадто довго, час тобі взяти відповідальність за витрати, а я подбаю про синову освіту. Він у відповідь висловив усе про те, яка я мати і яка була дружина, пригрозив подати на мене до суду в Львові й витрясти з мене аліменти мовляв, нічого з того, що я робила, не було справжньою допомогою.
Я радилася з юристами на Подолі сказали, щоб я не боялася і не звертала уваги: насправді він уже роками не працює й виживає тільки з моїх гривень, і нічого в нього не вийде. Але все одно всередині я відчуваю втрачаю. Мій син тепер ще більше мене недолюблює, вважаючи, що я не хочу допомогти його батькові. Усе, як у дивному сні, де слова заплутані, і не можна повернутися назад, а на вулиці нерухомо пливуть сизі тіні київських каштанів.
