Два роки тому мені наснився дивний сон, у якому я вирішив продати батьківську хатину на кінці полтавського села. Уві сні все здавалося трохи інакшим покрівля будинку тріскалася не під вагою дощу, а від стиху, що час від часу танцював у хмарах, а в заростях бурянів у дворі крутилося вітрило, що нікуди не вело. Усе довкола видавалося непотрібним тягарем, та знову і знову в думках кружляли гривні, як дрібні листя у вирі. Я спав у Черкасах, знімав маленьку квартиру, мав дві доньки Палажку і Стефанію, та вони росли швидше, ніж могла зрости моя заробітна плата. Грошей, здається, не вистачало ніколи. Кредит тиснув на мене, ніби стара весняна повінь на деревяний міст, а думка про невикористану хату дратувала навіть у сні.
Хата дісталася мені, коли батько й мати зникли з мого життя один за одним, ніби густий туман розчинив їх на світанку. Тоді я навіть не подумував про продаж боліло так, немов накривало старим оксамитовим покривалом. А коли біль став кусючою втомою, а втома холодними цифрами в зошиті, я почав сприймати все крізь призму рахунків.
У сні я приїхав до села з твердим наміром зустрітися з ріелтором. Коли відімкнув скрипучі ворота, мене зустріла така густа тиша, що здавалася соковитою на дотик. Виноградна лоза стояла сухою, мов старе гілля у вересні, а лава під грушею зотліла до фрагментів. Я дивився навколо і відчував, як сильно нагадую цей двір нутром.
Увійшовши в хату, відчув запах пилу, змішаного із химерними дрібками дитячих літ. В тій кухні уві сні матуся пекла паски до Великодня, а у вітальні батько дививсь новини та бурчав на політику, хоча крізь телевізор виринали лише уривки зі старих весіль. Снився, як я бігав двором, уявляючи, що світ за тином закінчується, а там починається щось зовсім інше можливо, ріка з дитячих казок.
Я присів на ганчіряний диван і відчув, що перетворився на когось іншого. У сні я завжди обіцяв, що цифри не зможуть переписати мною прожите життя, а все ж, став тим, хто зважує навіть тіні спогадів на терезах гривні.
Тієї ж ночі на центральній сільській площі лунала музика святкували Івана Купала чи, може, вигадане весілля. Я рушив туди, щоб не засохнути у темній хатині, мов торішній буряк. Серед натовпу побачив знайомі обличчя з минулого, і всі одразу впізнали мене. Люди згадували моїх батьків із щирою шаною, говорили, що вони завжди були порядними, допомагали всім і залишили після себе добру память. Ці слова били у сонній реальності сильніше за будь-які докори.
Я зрозумів, що поки я у місті нарікав на життя, тут мої батьки жили просто і по-українськи гідно. Вони й близько не були багаті, але ділилися останнім шматочком паски. Саме ця хата, уві сні, була не просто цегла і шифер, а доказ їх щоденної праці й любові, уособлення роду.
Прокинувшись наступного дня, уві сні я виліз на дах, навіть не знаючи, навіщо. Просто вперше за довгий час у мене зявилося бажання зробити щось справжнє. Я почав прибирати подвіря, жбурляти старий непотріб, затирати іржу, лагодити паркан працював аж до сутінків, і здавалося, що в голові щось лагідно стає на свої місця.
Згодом Стефанія й Палажка приїхали. Спочатку бурчили, що немає інтернету, і всюди нудьга. Та вже наступного дня бігали по сонячному двору, ганяли велосипедом вулицею, що пахла пилом і мятою, грали в “хованки” з місцевою дітворою. Увечері ми сиділи на лавці під виноградом, з якоїсь причини яскравішим, ніж у всіх снах, і дивилися на зорі, яких у місті ніколи не видно.
Тоді крізь сон до мене дійшло: я вже був майже відтяв коріння своїх дітей, був готовий розірвати нитку, якою вони привязані до місця, звідки усе починається. Лише щоб повернути собі ілюзію спокою, сховавши чергову тисячу під подушку банку.
Не продав я хатини. Це було нелегко. Довелося десь підробляти, урізати витрати на зайве. Але кожного літа ми приїжджаємо сюди на місяць. Двір підкутий, виноград знову дає затінок, а в хаті сміх, що лунає аж до сусідів.
І я зрозумів: найбільший химерний сон відректися від того, що не приносить відразу гривні. Життя не лише зошит з рахунками і банківськими внесками. Є речі, ціну яким не виміряти: спогади, коріння, відчуття, наче твій світ і далі досі росте.
Іноді людина так зосереджується на тому, щоб вижити, що забуває навіщо живе. А я вже був на крок від того, щоби забути. Добре, що цей химерний сон обернув мене додому вчасно.
