Щоденник Віри Гайдук
17 березня, Київ
Сьогоднішній вечір я ще довго не забуду. Думаю, ці рядки потім перечитуватиму щоб нагадати собі, як усе було насправді, без зайвих емоцій.
Ти б, може, подивилась на себе в дзеркало, перш ніж до вечері сідати, почувся його голос, холодний і відчужений. Халат безформенний, на голові невідомо що. Невже так важко хоча б для чоловіка себе до ладу привести?
Я завмерла з ополоником у руці, тримаючи гарячий суп над глибокою тарілкою. Перевела погляд на Ярослава він сидів за столом, втупившись у модний айфон, навіть не дивившись у мій бік. Сорочка на ньому новенька, ідеально випрасувана, волосся прилизане, а від нього тягне тією ж новою парфумерією, на що я й уваги звертати вже втомилася.
Останні кілька місяців Ярослава наче підмінили. Ми разом майже тридцять років, виростили Ореста, наш син уже давно живе зі своєю родиною у Львові. А поруч зі мною раптом інша людина. Записався до спортзалу, весь гардероб оновив, їсть як спортсмен, на телефоні якийсь довжелезний складний пароль. І головне тепер усе не так: як я розмовляю, як готую, як виглядаю усе дратує.
Я тільки-но з аптеки повернулась, старалась казати спокійно, хоч всередині все палало. Відпрацювала зміну, в магазин зайшла, принесли купу пакетів, стала до плити щоб нагодувати тебе домашньою вечерею. То мені треба було сукню надягти й макіяж зробити для борщу?
Ти, як завжди, жертвою прикидаєшся, Ярослав театрально відклав телефон і зиркнув крізь мене. Пакети Всі працюють, але при цьому нормально виглядають, а не як тітки з ринку. У нас на роботі жінки твого віку на підборах літають, ошатні. А ти вже зовсім жіночкою стала. Мені з тобою соромно навіть у люди вийти.
Мовчки я поставила перед ним тарілку запашного борщу. Сіла навпроти, проковтнувши образу. За ці місяці я наплакалася стільки, що сліз більше не лишилося сидіти ночами й слухати, як чоловік стиха комусь пише у телефоні, болюче до неможливості.
Якщо тобі настільки соромно, то чого ти тут? сказала тихо, але твердо.
Ярослав посміхнувся криво, переломив скибку житнього хліба, почав їсти з тією впевненістю, що йому все дозволено. Він у пятдесят пять почувався начальником, упевненим у собі мужчинкою.
Та я, може, й не сидітиму. Не думай, що я нікому не потрібний. Молоді мене помічають, розумні, гарні, з блиском в очах. Їм не треба пояснювати, що чоловік любить увагу і захоплення. От, наприклад, Христина з відділу маркетингу. Їй двадцять шість. Дивиться на мене так, як ти не дивилась навіть у юності.
У мене всередині похололо. Одне діло підозрювати, інше чути це прямо на своїй кухні.
І що тебе тут тримає? ледве стрималась, щоб не зламатися.
Він сприйняв це як мій страх. Був певен я боюся самотності. Кому я потрібна ще? Така собі звичайна жінка, з втомленим обличчям.
Звичка тримає. І жаль до тебе. Але моє терпіння не безмежне. Якщо не почнеш себе до ладу приводити піду туди, де мене цінують. Я видний чоловік, маю посаду. Христина тільки й чекає. Вибирай: або змінюєшся, або я йду до молодої.
Встав, удавано поправив комірець, попрямував у вітальню, вмикнув телевізор на повну чекав, що зараз я прибіжу, стану просити, вибачати, обіцяти піти до салону краси й скидати кілограми.
Я сиділа над холодніючим борщем і відчувала, як усе стигне й у моїй душі. Ультиматум. Або я постійно догоджаю його настроям, або він піде до молодої Христини.
Подивилась на вікно, на знайому затишну кухню. Уся наша квартира дісталася мені від батьків років десять тому вони продали свій будинок поблизу Черкас, переїхали до Києва через здоровя тата і основну частину грошей подарували мені за всіма законами, з офіційною дарчою у нотаріуса, як настояв батько. Саме на ці кошти я купила трикімнатну квартиру біля метро Лукянівська. За законом моє власне майно, не спільне. Ярослав не мав нічого проти, своїх грошей у нього ніколи не було тільки жив на широку ногу, любив ефект.
І тепер цей чоловік, який живе тут завдяки мені, ще й вимагає мого підкорення.
В мені щось урвалось. Образа, що збиралася місяцями, зникла прийшла ясність. Страшно було жити під критикою й презирливими поглядами, гладити чужі сорочки, що пахнуть чужими парфумами. А залишитись самій у своїй квартирі це не страх, а воля.
Я підвелася, злила з тарілки його борщ, помила посуд, витерла руки й вийшла до вітальні.
Ярослав лежав на дивані, задоволено дивився новини. Він навіть не поворухнувся.
Я зробила висновки, Ярославе, сказала спокійно, ставши біля підлокітника.
Справді? Завтра підстрижетись зберешся, чи до фітнесу запишешся?
Ні. Я вирішила більше не псуватиму тобі життя. Такому чоловікові слід бути поруч із тією, хто ним захоплюється. Іди до Христини.
Посмішка зникла з його обличчя. Він сів, не розуміючи, в мому голосі ні крику, ні благання, лише спокійна байдужість.
Ти не жартуєш? Ану, обережніше Будеш шкодувати, коли залишишся сама!
Не буду. Я згодна наш шлюб своє віджив. Пора йти.
Він різко підвівся, глянув на мене з люттю: це не той сценарій! Але я вийшла у спальню.
Я завтра зїду! Твоя гордість тебе не зігріє! Думаєш, пропаду?
Не сумніваюся. Просто не зволікай, у мене завтра театр, тож речі забирай до вечора.
Ранок минув у мовчазній тиші. Я, як завжди, випила каву, одяглась, пішла на роботу. Ярослав так і не зявився: думав, що я здамся, попрошу повернутись. А він тим часом листувався з Христиною вона живе на Троєщині в крихітній однокімнатній орендованій квартирці, постійно скаржиться на господарку й сусідів. Ярослав підказував їй, що вже майже вільний, скоро разом заживуть.
О пів на шосту він підготував «великий сюрприз», підійшов до її столу на роботі:
Кохана, сьогодні я до тебе переїду, зі своїми речами, нарешті будемо разом!
Христина зраділа, але одразу й збентежилась:
Як це до мене? У мене ж й так тісно, ще й ліжко маленьке Я думала, що до тебе Або ти нам знімеш квартиру в центрі!
Ярослав збентежився житло знімати не збирався. Думав, пару тижнів поживе у неї, а потім я сама попрошу повернутись. Має ж кудись притулитись!
Це тимчасово, обнадіяв її, за тісноти не ображусь. Далі вирішимо.
Поїхав додому, наспівував. Очікував, як я чекатиму на порожній кухні, а він розправить плечі переможцем.
Піднявся на пятий поверх, вставив ключа в замок не входить. Перевірив ключ правильний, пробує ще раз: не піддається. Замок блищить новою смазкою.
Тільки тоді в напівтемряві помітив три великі сумки біля стіни і свій старий чемодан. Зверху його кросівки у прозорому пакеті, а на чемодані записка, приліплена шматком скотчу.
Серце закалатало. Зірвав записку мій рівний почерк:
«Твої речі зібрані. Новий замок коштував мені пять тисяч гривень, можеш вважати це прощальним подарунком. Документи на розлучення подам наступного тижня. Питання про виписку вирішимо через суд, якщо не захочеш добровільно. Щасти з Христиною».
Ярослав розлючено забив по дверях.
Віро! Відкрий! Що це?!
За дверима я вже була у чистій сукні, в гарній зачісці. Я раптом зрозуміла, як легко дихати, коли на душі спокій і свобода.
Не буди весь підїзд, Ярославе. Ти сам усе вирішив. Квартира моя, на подаровані гроші батьків. Ти тут лише зареєстрований. Якщо хочеш подавай до суду, але май на увазі: документів у тебе нема. Гантелі на дні сумки.
Та ми ж тридцять років разом! Я вкладався! Я ремонт робив!
Текучі витрати не підстава для власності. Йди, Ярославе. Тебе чекає твоя нова муза. А мені завтра на зміну.
Щільно зачинила двері, ввімкнула замок. Ярослав ще довго гримав, але мені було байдуже.
Потім він телефонував Христині та одразу змінила тон:
Ключі поміняла? А квартира ж спільна?! Ти ж казав, поділиться при розлученні!
Оформлена на неї Там дарча від її батьків
Мені не потрібен чоловік з проблемами і сумками замість житла. Давай якось потім!
І слухавку кинула.
А я тим часом розлила собі запашний чай із мелісою, сіла на кухні, вдихаючи дивно чисте повітря. За вікном вогні вечірнього Києва ні смутку, ні страху, лише легкість.
Життя починається знову. У домі, де більше не буде ані докорів, ані сліз, ані страху лишитись самою. Тільки мій спокій й гамір великого міста.
Сьогодні я вийшла на волю.
