Тетяна Іванівна сиділа в холодному хаті, де підступала волога, давно ні хтось не прибирав, а все, що навколо її, знайоме і рідне. Вона була господинею, тільки сила була витрачена на переживання, і вона не знала, з чого почати.
Серце стискавало від образи, сліз вже не залишалося, весь шлях вона пролила сльози. Стіни, що знала все життя, здавалися лікувальними, і вона сподівалася, що душа з часом залікується. У важкому пальті й теплій шапці, з морозними руками і ногами, вона схилила голову на стіл і занурилася у спогади.
Найдорогоцінніше в її житті донька Квітка. Хворіла вона з самого народження, і чоловік весь час бурнив: «То не підходить дочка, нічого не спить, ліки роздаєш, а краще здорову дитину візьми!» А як? Тільки за чотири роки до кінця вагітності вона змогла народити, а в сорок другому вже без надії. Двох дітей вона втратила ще на ранніх термінах, і на щастя жіночого вже не чекала.
Чоловік швидко переїхав до сусіднього села, одружився вдруге, бувому синок раптом зявився, і про хвору доньку він і слухати не хотів.
Квітка росла, щороку ставала міцнішою, красивішою. Мати ледве помічала, як дівчина стала дорослою, а на плечах жінки лежала важка ноша: вона працювала в колгоспі сумлінно, а домашнє господарство в одній хаті було важко тримати, донька допомагала, проте без чоловіка в селі тяжко. У хату приїхала й свекруха, коли самій Тетяні стало нестерпно жити на самоті.
Одного вдовця почали залицятити, та вона відхилила його сором перед донькою, бо як можна принести в дім чоловіка, коли вже і так нічого немає? Квітка була вже одружена, мала власну дитину, а Тетяна залишилася самою з двома старими жінками: свекруха вже не піднімалася з ліжка, а то просила чай, то в інший бік перекочувала.
Квітка отримала освіту, познайомилася з хорошим чоловіком, за коханням вийшла заміж. Через два роки після весілля народилася Гануля.
Квітка не хотіла сидіти вдома, а й гроші потрібні були іпотеку ще сплачували. Вона благала маму:
Мамусю, дорога моя, переїжджай до нас, і тобі буде веселіше, і нам допоможеш, бабуся вже померла, одній тобі тяжко.
Ні, Квітко, у мене корова, стара кішка, город, як залишу дім?
Продай вже цю корову, молока мало дає, а кішку давай сусідці, баба Нюра добра не відмовить, вже через тиждень чекаємо тебе!
Тетяна не могла відмовити своїй кровінці, бо хто ще допоможе? Сусідка взяла корову і кішку, син, невістка і внуки пообіцяли доглядати за будинком. Тож Тетяна переїхала в місто.
Дочка з зятем працювали допізна, а вона з онукою гуляла, годувала, навіть вечерю встигала приготувати. Гануля дуже нагадувала маму, у бабусі в душі не залишилося місця для недобрих думок, дні й ночі вони проводили разом, і, на щастя, дівчинка майже не хворіла.
У чотири роки Квітка вирішила віддати онуку в дитячий садок треба було розвиватися й спілкуватися зі сверстниками. Однак ставлення матері раптово змінилося: зять постійно був незадоволений, Квітка розповідала, що часто свариться з чоловіком через маму, бабуся балувала онуку, а недисциплінована дитина росла, у садок йшла зі сльозами, бо любила бабусю більше, ніж рідну матір.
Тетяна Іванівна ходила, наче в трансі, не розуміла, що саме таке, і не очікувала, що почує від доньки:
Ти, мамо, нам більше не потрібна, поїж домашньо, Гануля ходить у садок, іпотеку сплатили, сам бачиш, вдвокім квартирі тісно, а тобі саме так краще.
Їй хотілося померти на місці, не могла повірити, що таке можна сказати матері.
Зібрала небагато речей, встигла на автобус, думала тільки про те, щоб не розплакатися. Гануля стояла позаду, просила бабусю прогулятись.
Зять відвіз її до автостанції, мовчки висадив, навіть не попрощався. Третій раз вона не вийшла з кухні, хоч і любила його, материнське серце знало це, мабуть, плакала, не хотіла, щоб мати бачила її у сльозах.
От і залишилася вона вдома. На вулиці почався дощ, і холод ще більше пронизав. Тетяна ніби через сон почула грубий голос і лайки. У будинок ввійшла сусідка.
Ой, Тань, це ти? Я вже думала, що хтось твій дім обкраде. Привіт! Що ти в темряві сидиш, вставай, ідемо до нас. Давай, давай, моя Надія блини смажить, посидимо, поговоримо скільки ж років не бачились!
Сусідка майже тягнула Тетяну за руку, розповідаючи:
Мої внуки вже ходять до школи, добре вчаться, не балуються, а твоя корова в цьому році тельочку нам подарувала, ми на завод відвезли, сама побачиш, яка красуня, таку не продавати, можеш собі взяти.
Діти радісно зустріли, як рідних, кішку принесли, розповідали, яка вона розумна і ласкава. Муся почала муркотіти, впізнавши свою господиню.
Тепер хотілося плакати від радості, що не одна, слухала історії про село, про веселе життя великої дружньої родини, всі сміялися, а головне ніхто не спитав, чому вона повернулася, і не попереджав.
Син сусідки після вечері сказав:
У нас будинок великий, ти, тітка Тань, поки живи у нас, не думай відмовлятись, не випустимо. Я дах підправлю, дрова привезу, печі підгоню, трубу почистю. Ось так твою хату підліплю, а коли захочеш, переїдеш, а можеш і у нас залишитися.
Худа старенька сиділа з посмішкою, їй стало тепло, душу гріла людська доброта.
Життя в Березовці продовжувалося.
