Нещодавно у нашому багатоквартирному будинку на Січовій вулиці в Києві з’явився новий двірник. Працює він точно, під’їзд завжди чистий, підлоги у холі миті щодня. За графіком нічого не скаржусь. Єдине, що мене турбує
Раніше цим двірником була жінка, Надія Іванівна, яка, немов чарівниця, перетворювала наш девятиповерховий під’їзд на справжній передпокій великого маєтку. Біля входу, де колись стояв протухлий бетон, вона розкривала килимок, що виглядав кумедно, проте дивно влучно. Хтось постійно його підрізав, а вона підбирала новий і знову акуратно вкривала тріщини, оголені арматурні стержні, рятуючи мешканців від поранень та розбитих підборів.
На всіх девяти підвіконнях розставлені були гірлянди з керамічних горщиків, мініатюрних статуеток і дивних черепах. Пил тут не осідала навіть грам.
Одного вечора у шостий поверх завітали хлопці, які жити вважали заради цигарок, горілки та, мабуть, чогось міцнішого. Горщики перетворилися на попільнички, а стеклянні пляшки розкидалися по підлозі, створюючи барвистий безлад. Статуетки з мушлями розбилися і розтерлися під їхніми черевиками. Ми, мешканці, обходили галасливу компанію стороною, бо боялися їхньої непередбачуваної реакції. Проте Надії Іванівні якось вдалося домовитися з хлопцями, не лише зберегти її горщики, а й переконати їх перемістити своє «клубне» зібрання кудись інше. Гучні тусовки у під’їзді стихли, а на місці горщиків з’явилася симпатична попільничка, яку Надія Іванівна щодня очищала й миттям стирала.
Найбільше вражало не лише її невтомна працьовитість. Вона приходила на зміну ще до світанку, підмивала під’їзд, під носом щось напівнапівспіваючи, ретельно мила ліфт і поручні спиртовим розчином ще задовго до того, як це стало обов’язковим у боротьбі з вірусом.
Теж найцікавіше її доброзичливість у спілкуванні з жителями. Коли вона щоденно підбирала траву та кущі, що наповнювали задній двір недопалками (хоча я й не певен, чи це входить до обов’язків двірника), Надія Іванівна мило розмовляла з курцями на балконах, не докоряючи їм їхньої «підкурювальної» звички. Вона просто говорила про буденні справи, спокійно стираючи сліди їхнього «свинства». Через якийсь час недопалок більше не ставало, і наш двірник, чи навпаки двірничка, розквітла клумбу під вікнами виросли тюльпани, чорнобривці й пишні хризантеми.
Найбільше вражало, якою Надія Іванівна виглядала, коли не була у своїй помаранчевій робочій формі. Ідеальний макіяж, акуратна зачіска, підбори в будь-яку погоду і стильний одяг у пастельних тонах. Здавалося, після прибирання під’їзду вона готова відправитися до двору англійської королеви лише капелюшка бракувало.
І ще: з роботи її завжди забрав чоловік. Він виходив із машини, передавав своїй дамі маленьку квіточку і ніжно цілував у чоло. Завжди так.
У серпні, на лавці, всезнаючі бабусі нашіптували: «Наша Надійка завтра останній робочий день, а потім на пенсію! Що ж буде з під’їздом?» Наступного дня я придбав букет квітів для Надії Іванівни, хочу було приємно її здивувати. І коли я підійшов до її підсобки, де стояли мітли, віники й швабри, я побачив людей зі свого будинку. У когось, як і у мене, були квіти, хтось приніс шампанське і коньяк, бабусі голосили і вручали збентеженій Надії Іванівні пироги і банки з солінням.
Тоді молоді хлопці з шостого поверху, ті самі, що колись руйнували її горщики, підбігли до новоусвідомленої пенсіонерки, навчали 65річну Надію Іванівну робити стильні селфі, показували щось на телефоні. Думаю, зареєстрували її в Instagram та TikTok.
Чоловік організатора цієї спонтанної пенсійної вечірки трохи розгубився, стискаючи у багажнику машини квіти, коньяк і їстівні запаси наших бабусь.
А сама Надія Іванівна, у класичній сукні мигдалевого кольору, прикрашеній перлівками, з трохи яскравішим макіяжем, ніж зазвичай, уважно слухала мешканців і намагалася не розплакатися.
Можливо, вона розуміла, що нікому з її колег так не прощалися з пенсією. Ніколи і нікуди.
А можливо, вона інтуїтивно відчувала, що, не прагнучи якоїсь мети, своїм скромним, не престижним трудом зробила нас, звичайних жителів звичайної девятиповерхівки, трохи кращими і добрішими.
