Він мені не потрібен. Я від нього відмовляюся.
Дівчина, зігнувши коліна під собою, сиділа на ліжку в палати дитячої інтернатури в лікарні і з роздратуванням підкреслювала:
Він мені не потрібен. Я від нього відмовляюся. Мені потрібен лише Андрій, а він сказав, що дитину не хоче. Значить, і я його не хочу. Робіть з ним, що завгодно мені байдуже.
Дитинко моя! Це ж варварство відмовлятись від власного дитини. Навіть звірі так не роблять, сказала завідувачка відділення.
Хай би навіть звірі! Випишіть мене зараз, а то я вам тут розправлюсь, лаявся новоспечений материк.
Ти, дитинко, дурна, пробач Господи! зітхнула завідувачка.
Її досвід підказував, що в цьому випадку медицина безсилля.
Тижень тому цю дівчину перевели з пологового корпусу у дитячу палату. Говірка і скандальна, вона відмовлялася годувати малюка самостійно, скільки б її не вмовляли. Єдине, що згодилася відсмоктувати молоко, проте сама вже ні куди не могла піднятись.
Лікарпедіатр, молода Оксана, безуспішно билася з дівчиною. Та безмежно розгульна, вона викидала крики. Оксана намагалася пояснити, що це небезпечно для малюка. Тоді дівчина заявила, що втече. Паникуюча Оксана викликала завідувачку, і та годину під кутом намагалась переконати нерозумну маму, проте та твердо стверджувала, що треба до свого хлопця він її не чекатиме, поїде без неї.
Завідувачка не збиралася здаватися: за довгі роки роботи вона бачила безліч таких мам. Вона могла тримати дівчину ще три дні, аби вона подумала, можливо, розкаже. Дізнавшись про три дні, дівчина вибухнула:
Ви що, здурили? Андрій вже сердиться на мене через цю прокляту дитину, а ви ще підкидаєте мені під лапи. Не розумієте, якщо я не поїду з ним на південь, він візьме Катьку.
Вона розплакалася, кричала, що всі тупі, бо Катька лише й чекає, щоб забрати її хлопця. Ця дитина була їй потрібна лише тому, що вона сподівалася, що він одружиться.
Завідувачка знову зітхнула, наказала піддати її валеріанкою і попрямувала до дверей палати. Ордінаторка, яка мовчала увесь час, йшла слідом.
У коридорі вона зупинилася і тихо спросила:
Ви вірите, що дитині буде добре з такою матірю? Якщо її так можна назвати.
Дитинко моя, відповіла завідувачка. Що робити? Інакше його відправлять до будинку малюка, а потім до дитячого будинку. У них, хоч і не багатих, все ж сімї гідні: і в її, і в хлопця. Можна спробувати поговорити з батьками? Вони ж дорослі, а це їх перший онук. Ти роздупли координати батьків, треба мені з ними звязатися.
Дівчина втекла в той же день. Завідувачка дзвонила батькам, та молодий чоловік навіть не захотів розмовляти.
Через два дні прийшов батько суворий, неприємний чоловік. Завідувачка спробувала домовитись, запропонувала подивитись на дитину.
На це він відповів, що його це не цікавить, і заявив, що заяву про відмову підпише його дочка, а потім передасть папір водієм. Завідувачка сказала, що так не піде дівчину треба привести саму, її не виписували. Що має бути за правилами, інакше будуть проблеми. Чоловік напрягся, бо в його крові вже був страх перед чиновниками, і відступив. Сказав, що пришле дружину, і вона розбереться.
Наступного дня прийшла маленька бліда жінка, сіла на краю стільця і відразу розплакалася, шепочучи про горе. Батьки хлопчика терміново увезли його за кордон, їхня сімя заможна, у них великі плани. А тут така неприємна історія. Дочка плаче цілі дні, вигукує, що ненавидить цю дитину. Спочатку дзвонила батькам хлопчика, а тепер заявила, що поїде за ним за кордон, дізнається, куди його відправили, і ніхто її не зупинить.
Вона буде з Андрієм, хай навіть увесь світ розвалиться від гніву, кричала дівчина, і маленька жінка продовжувала плакати.
Завідувачка зітхнула й запропонувала подивитись на малюка, сподіваючись, що у бабусі пробудуть якісь відчуття. Відчуття зявилися, але лише погіршили ситуацію. Жінка дивилась на немовля в руках завідувачки, ридала, мовила, який гарний маленький. Вона б з радістю його взяла, та чоловік заборонив, дочка не хоче. Жінка дістає нову хустинку і ще гірше розплачеться.
Мда, простухала завідувачка і наказала медсестрі піддати жінку валеріанкою, бурчачи, що через ці дурниці в відділенні скоро закінчаться запаси заспокоювачів.
Вона звернулася до головного лікаря, розповіла все й повідомила, що планує тримати дитину в палаті. Головний раніше був добрим педіатром. Побачивши малюка, розтопився в усмішці і спитав, чим годують хлопця. Такий мязистий, такий пухнастий просто «Плюшок». Так назва підчепилася за малюка.
Проживання Плюшока затягнулося на кілька місяців. Спочатку намагалися переконати маму. Вона кілька разів приходила, навіть гралася з ним, казала, що копить гроші на білет, ніби визначила, де її хлопець. А поки нічого робити, вона могла приходити. Здавалося, вона привилася до малюка.
Плюшок теж радів, з часом пізнавав її. Мати також приходила, охоче гралася, а коли йшла, плакала, вибачалася перед дочкою, говорила, що та любить хлопця, як безумна. Завідувачка казала, що це не кохання, а похіть.
Усе йшло дивно. Мати і бабуся приходили, заяву не писали, дитину не брали. Завідувачка вирішила з ними серйозно поговорити: дитина захворіла, важко. Усі переживали, а ординаторка Оксана, коли була можливість, кинулась до нього. Плюшок лежав пухнастий, мокрі волоски прилипали до лоба.
Він схуд. Оксана безупинно носила його на руках, мовила, що він вже не «Плюшок», а «млинчик». Проте хлопчик поправився, знову став Плюшком улюбленцем усього відділення. Він найчастіше радився Оксані, вона завжди носила яскраві коралові намистини, а він, сидячи на руках і шиплячи, намагався дістатися до них і кусати. Коли вдавалось, він гучно сміявся. Обом це подобалося.
Одного дня ідилія розбилась. Дівчина випадково дізналася, що її хлопець одружився з іншою. Вона в ярості вигукнула, що все навмисно підстроєно, щоб їх розлучити. Вона ненавиділа всіх, а особливо цього малюка. Якщо б його не було, вона була б з Андрієм і щаслива. Тепер вона підписала заяву про відмову і кинула дитину в дитячий будинок, а сама поїде до Андрія, переконає його кинути цю «дрянку» і одружитися з нею. Вірила в уявну ілюзію, а наслідки були реальними: підписала заяву, принесла її головному лікарю, залишила на столі і пішла.
Головний викликав завідувачку. Коли вона повернулася, темна і зла, сказала:
Все! Заява підписана. Головний наказав оформляти папери в будинок малюка. Що тепер робити? Будемо оформляти.
Молода ординаторка заплакала. Завідувачка сіла за стіл, зняла окуляри і довго їх протирала, бубнячи щось під ніс. Усі знали, що коли сувора завідувачка протирає окуляри, вона нервує. Іноді, коли емоції переповнювали, вона терла їх рукавицями халату, щоб сховати сльози.
У той момент Плюшок радісно біг у своїй ліжечці. Медсестра зайшла до палати, і він завжди радів, коли хтось входив. Вона, виконуючи звичну роботу, кликала його, а він, щасливий, скривився, енергійно рухаючи ручками і ножками. Раптом він замовк, ніби слухав чи задумався, а потім притих.
Медсестра, яка була поруч, схвалила, що так і треба. Підійшла перевірити, що сталося, і малюк подивився на неї. Вона не могла пояснити, які думки ховаються в тих крихітних очах, але відчула, як щось стискає її груди, і сльози скотилися по обличчю.
Дитина дивилась, а вона плакала, не розуміючи, чому. Пізніше вона дізналася, що це сталося саме в момент, коли його мати писала заяву про відмову. Завідувачка буркнула, що безглуздо ридати, вигадують всякі дурниці й розмальовують сирість.
Все це лише казки, діти нічого не розуміють. Суїзм, випадковість.
Брошені діти завжди відчувають, що їх відкинули. Чи то самі, чи то ангели шепочуть їм сумні новини, вони мовчать, намагаються стати непомітними, не заважати нікому. Вони ніби знають, що світ скоро спробує їх позбутись, сховає в сірі закутки. Треба стати тихим, бо ти нікого не потрібен.
Не важливо, чи голодний ти, чи тисячолітній. Ніхто не розкаже тобі казку на ніч, не накриє пледом. Світ байдужий не помічає. Мудрі покинуті діти знають це, їх погляд ніщо, а розчарування глибоке. Світ жорстокий, дарує одних і забирає інших. Бідне дитинко шукатиме відповіді, чому його відкинули, чим він поганий, що він зробив не так?
Відповідей немає. Безжальний світ відкинув без роздуму. Ти ні до чого не причетний. Тепер ти не знаєш, тому будеш страждати, маленьке моє. Страждати за чужі зради і помилки. Платити за байдужість і егоїзм інших.
Але є надія. Надія, що щось станеться, що світ зверне на тебе увагу. У цьому безсердечному світі є добро, хоч і не багато, та воно існує. Вір у це, дитинко, чекай і довіряй.
З того дня хлопчик мовчки лежав у ліжечку, перестав гратись, не усміхався у відповідь. На всі спроби його розвеселити він лише дивився в очі, надто серйозно.
Плюшок, хочеш на руки? прозвучало з Оксани, Дивись, у мене є намисто, пограємо?
Вона простягала руку, усміхаючись, сподіваючись, що він простягне свою. Але він лише відсторонено дивився, не рухався. Оксана поверталась, плакала.
Одного разу вона розірвалася і закричала:
Ми його зраджуємо! Ви розумієте? Перші ці підступи, а тепер ми! Він не винний, що народився в цьому світі! Ненавиджу!
Вона сиділа на дивані, притиснувши голову до колін, не плакала, а жалобно визвила. Завідувачка підвелася зі свого місця, підійшла і сіла поруч.
Дитинко, я сама не знаю, що робити. Мені жаль Плюшка, ти не уявляєш, як шкода. Ох Господи, що за робота!
Я не буду сидіти й чекати, я буду діяти!
Тоді і не сидіти, розсердилася завідувачка. А то вона тут воє, вищує. Мій халат весь замочений. Діяти значить так і бути. Тільки не кажи, що збираєш його усиновити. Ти його не отримаєш. Живеш у гуртожитку один. Чоловіка немає два. Тому навіть не хочу слухати. Це емоційний порив. Знаєш, скільки Плюшків у мене було за життя? Не порахувати. Прости Господи, так що домовимось. Дамо тобі час, а ти шукай йому батьків.
Гарних батьків. Ось так, дитинко. Припини цю слізливість і шукай їх.
Оксана почала шукати Плюшку найкращих батьків. Вона працювала так щиро, що навіть колеги в районі відчули її запал. І, мов кажуть, ангели іноді спускаються не лише з небес, а й до палати. Малюк сам допомагав, як міг.
Він захворів звичайною застудою, але оформлення не можна було відкласти. Як сказала завідувачка: «Вперше в житті майже радуюсь, що дитина захворіла. Прости, Господи!»
Нарешті вона знайшла пару Олена і Віктор. Їм за тридцять, дітей не було. Довгі роки мріяли про малюка, не вІ коли Олена і Віктор, обійнявши Плюшка, відчули, як у повітрі розквітає золотий аромат спокою, вони зрозуміли, що навіть у найтемнішій нічній мрії існує промінь, який назавжди розбудить їхню сім’ю.
