Мій сусід вліз у моє життя так щільно, що склалося враження: вже й дружину мою захотів. А я, наївний харківський хлоп, вірив, буцімто кулаком можна захистити любов і гідність. Після колонії, підстав, зрад і усіляких “кумів” я був переконаний, що життя вигоріло в мені до тла, лишивши самі копійки в дірявій кишені. Та коли я постукав у двері минулого, мені відчинив десятирічний хлопчина з моїми очима.
Ця історія почалася з чогось тихого і непомітного, як крихітна тріщина у вікні з часом вона перетворилася на суцільну павутину фатальних наслідків. Молода пара Левко і Орися нарешті купила власну квартиру у новій багатоповерхівці на околиці Харкова. Радості хоч греблю гати: Орися чекала на поповнення, майбутнє здавалося легким і пухким, як вареники з сиром. Квартира гола, от Левко і заходився майструвати, як уміє. Тут йому й знадобилася дриль, а у Левка, як на зло, навіть старої радянської не було. Постукав він до сусіда.
Сусід Артемко виявився власником омріяної дрилі та ще й таким собі балакучим “світярем”, з манерами, ніби він не в Харкові, а в Голівуді виріс. Ну і, звичайно, не зміг втриматися сам напросився на чай. Його погляд ковзнув по Орисі з таким апетитом, що мені зразу захотілося нагадати йому, для чого у чоловіків є кісточки в кулаках.
От думаю, хто ж таку красуню вхопив і це прямо при мені. Знаєте, з мого вікна ваш балкон, як на долоні видно. Могла б і до іншої квартири, грошовитішої, піти!
Орися, замість ображено спалахнути, лише знітилася та усміхнулася ніби почувала себе машиною, яку оцінили на авторинку. Я махнув рукою жінка вагітна, нащо їй нерви? Напевно, подумав, сусід просто ніяк міри не втямить.
Але Артемко не просто жартував. Він зачастив у гості то з величезними букетами, то з коробками екзотичних смаколиків, які я хіба по інтернету бачив. Його візити ставали все навязливішими й навязливішими, аж поки одного разу виноградне вино остаточно заморочило йому розум.
Левку, віддай мені Орисю. Що ти можеш їй дати? Життя на харчах і старих туфлях? Вона створена для краси й шику. Зі мною вона стане справжньою коштовністю!
Тут моє терпіння тріснуло, як пластикова труба взимку. Мій кулак знайшов собі нового друга самовдоволене Артемове обличчя.
Після того сусід пропав, ніби його й не було а от Орися залишилася роздратованою та навіть трохи скривдженою “за віщо той цирк”. Але я нічого їй не пояснював, усе тримав у собі, ще й виглядав завжди похмурим, ніби зїв цілу каструлю бурякового борщу без сметани. Може, саме це і привернуло до мене погляд однієї незнайомки у переході метро.
Вибачте, як мені дістатися до Південного вокзалу? її голос тремтів, як вареники в каструлі.
Я, вихований мамою в найкращих традиціях української співчутливості, не міг відмовити. Дорога складна, та ще й у Харкові показав і провів. Дорогою Христина (так вона представилася), кокетливо підморгувала, а я відчув себе, хоч раз, не маргіналом, а потрібним світу. І саме тоді на нас вискочив кремезний хлопець із гіркої компанії.
Той почав тягнути Христину, сиплючи паскудними словами. Я встав між, і тут під свіжим спомином про “мужнього” Артема моя рука знову довела: не перевелися ще в країні кулаки! Одна поперечна і кривдник лежить, а я не встиг і дух перевести, як на мені вже кайданки. Христина вся в сльозах звинувачує у нападі. Я в слідчому ізоляторі. Очевидно: все це спектакль, і з режисером не складно вгадати.
Та кому тепер щось доводити? Новина про мій арешт доводить Орисю до передчасних пологів, а син зявляється на світ, навіть не побачивши батька. Замість дитячої усмішки у тюрму приходить папір про розлучення та вимогу відмовитися від батьківських прав на користь нового чоловіка Орисі так, знову того славнозвісного Артема. Світ Левка розсипається, як холодець без вязкості.
Вийшовши на волю, я довго тягав важкий мішок зі своїми думками. Жадоба помсти поступово остигала на морозі свободи. Зрештою, купив квиток у рідне містечко під Полтавою, до мами. Там, де тато пішов із життя, де мама вдруге стала дружиною, а вітчим виступав у ролі домашнього дрозда. Але більше нікуди було йти: квартира лишилася Орисі, а судимість закрила всі двері до людської праці.
Мама зустріла зі сльозами, вітчим постарів і здався спокійнішим. Здавалося, тут можна хоч трішечки поратися з життям. Доки вітчим не напився. Тоді з-під корки вирвалися всі старі образи, кулаки та лайка. Я вже не той заляканий шкет дав відсіч. Але вітчим на зло побив маму. Молив маму піти від нього, а вона тільки: “Ну, Левку, хіба кину я старого? Він добрий, тільки випє сатана!
Ці слова мами зависли в повітрі наче черствий вареник. Я зрозумів: тут мені місця немає. Поміж сліз мама дала адресу двоюрідної сестри у Львові та недавно купила хату, кликала родичів. Але мені її чужість була як кострубатий сапог гранда на весіллі.
Наступні роки злилися в єдиний багнючий ярмарок: вокзальні ночі, гуртожитки, випадкові шабашки працював, чим не гидував. Світ здавався велетенською важкою машинерією, яка перемелює подібні мені душі дустом. І коли усе виглядало безнадійно, наді мною визирнула Віра.
На співбесіду в задрипану львівську контору я прийшов без особливих ілюзій. Однак Віра жінка із суворим поглядом та залізною рукою придивилась до моїх документів з неприхованим азартом.
Видно одразу: мужик ти міцний! Просто доля тобі кістка у суп кидала. Все влаштуємо.
Теж диво дивне: не просто прийняли, а й виділили куток у гуртожитку. З першої ж зарплати я купив Вірі коробку шоколадних цукерок “Корона” та пару гвоздик. Хотів віддячити а вона подумала про щось серйозніше. Не встиг озирнутися вже й під церковними дзвонами.
Віра ж красунею не була, як Орися, але я навіть тішився: думав, хоча б не відберуть її чужі сусіди! Від першого шлюбу у неї був син Степанчик, років пяти. Я, маючи дірку в серці за втраченим сином, усією душею вчепився в пасинка намагався стати йому татом. Але гавань виявилася буремною: Віра мала норов інколи така буря здіймалася, що навіть харківський вітер здавався легеньким подувом. Постійні сварки, крики, прокльони і кулаки на додачу. За хлопця я заступався, бо її любов для сина була як сухий борщ без шкварок.
Лише у Степанчику я бачив промінчик радості: разом на рибалку, разом велосипед клували, разом по львівських парках чесали. Але Віра була не в захваті мовляв, замість грошей заробляти, іграшки затіяв!
Саме на підробітку у нічній зміні на складі я зустрів Олену. У ній було щось від Орисі мякі риси і погляд, як світанок над Полтавщиною. Але характер інший: тихий, не зухвалий. Я, обдертий до нитки душевно, потягнувся до неї, як до печі у люту зиму. Не планував я зраджувати, та серце не витримує щоденних бур. Чесніше було б лишити все і піти, але ж як кинути Степана? І як зламати Віру з її ультиматумами та сльозними обіцянками?
Все одно не встояв Олена завагітніла. З болем у серці зізнався Вірі. Реакція перевершила всі драми Шевченка: крики, сльози, шантаж. Я здався відчуття боргу перед нею тримали міцно. Олена благородна, як княгиня Ольга, не дорікнула й словом. Я пообіцяв допомагати, але Віра, дізнавшись, терміново зібралася у Київ. Так я не побачив навіть другого сина. Спочатку були листи, потім і ті згасли. Я виховував чужу дитину, а своїх ростили інші чоловіки.
Наступні роки одне сіре полотно: замість кольорових картин хвороби, лікарні, пігулки, Віра вічно невдоволена. Врятував дзвінок матері: вітчим помер, вона сама при смерті. До Віри це стало вагомим аргументом. Я залишився доглядати маму до останніх днів. Через рік отримав від Віри документи про розлучення. Підписав неначе відсидів іще одну термінову відмітку у житті.
Тримати проклятий дім не було жодного бажання. Продав вирішив почати з чистої сторінки. Тут нагодилася львівська сестра мовляв, скидаймося на велику хату для всієї родини. Мене привабило саме слово “родина”. Передав їй всі свої заощадження. Приехав будинок оформлений на неї та чоловіка, а мені “дякую, до побачення”. Сил сперечатися не було. Сестра дала квиток в один кінець. Я вибрав місто, де бодай раз був щасливим.
А там мене зустрів лише вокзал та станція метро “Надія”. Страх, бездомність і черги за гіркими обідами. Здоровя зовсім “розсипалося”. У лікарні старенький лікар, гортаючи мою амбулаторну карту, лише головою хитав:
Та ще ж девяносто років проживеш! Чого руки пустив? Жити тобі та й жити!
А для чого? Це питання тиснуло дужче за будь-які хвороби. І раптом як блискавка: а може, заради дітей?
Почав із пошуків старшого сина. Самотужки без шансів. Той таки лікар підказав: звернутись до популярного телепроєкту про розшук людей. Подзвонив, розповів усе. За тиждень дзвінок: син знайдений, погодився зустрітись.
Ледве дихав від хвилювання. Привів себе до ладу, наскільки це можливо. Син Марко приїхав на новенькій іномарці. Вигляд справжній Артем, навіть погляд той самий: впевнений, з іронією.
Чого треба? Грошей? одразу ж розрядив обстановку.
Ні Просто хотів би тебе побачити. Знати, як ти
Говорити нам нема про що. У мене тато є. Він створив із мене людину, він мій авторитет. Другий тато не потрібен. Мама мені все розказала, коли операція була потрібна. Тому давай не турбуй.
На прощання пачка гривень у руки, я мовчки відкинув. Біль був, як від поранення. Але що я очікував? Ми й справді стали чужими, розділені роками брехні. Згадав про Степана той мав би бути вже студентом. Віра колись категорично заборонила навіть дзвонити, та тепер я вільний.
Дзвінок до Маріуполя ще важча розмова.
Ти нас покинув. Зник і все. Мама розповіла. Для нас ти чужий. Не дзвони більше.
Єдина ниточка, що звязувала з минулим Олена. Не хотілося її турбувати, але про другого сина думки не відпускали. Вирішив просто дізнаюся, жива вона, чи ні. І все.
Підійшов до будинку, де колись нишком бував. Страх, сором, слабенька надія клубком стягнули горло. Двері відчинив хлопчик років десяти, з розумними сірими очима.
Ви до кого? запитав, зиркнувши назад, де з кухні лунав стукіт горнят.
Левчику, хто там? каже знайомий, до болю рідний голос.
Я вкляк. Це був її голос!
Якесь дядько гукнув хлопчик.
Я не міг відвести погляд від малого в рисах обличчя змішалися мої і Оленині гени.
На порозі зявилася вона. Трохи старша, пасма сивини, простий домашній халат. У руках тримала банку з варенням. При вигляді мене застигла. Банка вислизнула з рук. По плитці розбіглось рубінове вишневе варення.
Левчику прошепотіла вона, тихо, як молитву.
І тут зробила крок крізь осколки та варення і обійняла мене так, як обіймають лише найдорожчих у світі людей хоч пальто моє старе, хоч запах не найкращий.
Я стільки літ тебе шукала Де ти був? Не кажи! Потім, усе розкажеш потім. Ти ж, мабуть, зголоднів? Дивись, це наш син. Левко. Він знає про тебе. Я завжди показувала йому твою фотографію. Правда, сину?
Хлопчик широко розплющив очі й кивнув, не відпускаючи мене поглядом. Я, все ще не випускаючи Олену з обіймів, простягнув руку до сина. Голос тремтів, але в ньому вперше за багато років виринала щира радість:
Привіт, сину. Пробач, що так довго не приходив.
І в ту мить, серед осколків банки й липких озер вишневого варення на підлозі старого львівського будиночка, я віднайшов те, що шукав усе своє невдачливе життя. Не виправдання, не прощення а просто дім. Дім, де мене чекали. Дім, куди можна повернутись.
