Так вже було
Оленку батьки чекали з особливим нетерпінням. Та вагітність видалася важкою, і дівчинка народилася передчасно. Лежала у кювезі, багато органів були ще недорозвинені. Штучна вентиляція легень, дві операції, відшарування сітківки.
Двічі батьків до дитини пускали прощатися. Але Оленка вижила.
Однак досить швидко з’ясувалося: вона майже не бачить і майже не чує. Фізичний розвиток поступово йшов на краще дівчинка сіла, взяла до рук іграшку, потім пішла біля опори. А от розумовий не давався зовсім.
Спершу ще була надія батьки разом боролися, але тато з часом випарувався: зник тихо й непомітно, і мати лишилася наодинці з боротьбою.
Знайшла якусь державну програму, і в три з половиною роки Оленці встановили імплантати для відновлення слуху. Тепер вона наче чула все, але розвитку це не додало. Заняття з корекційними педагогами, логопедами, психологами, консультації у спеціалістів Мама Ганна неодноразово з Оленкою приходила до мене.
Я радила: давайте і це ще спробуємо, і ось таке, і таке Мати бралася за все. Але результату не було. Більшість часу Оленка тихо сиділа у манежі, крутила в руках щось дрібне, стукала об підлогу, кусала свою руку чи інші речі. Інколи виразно вила на одній ноті, інколи з переливами. Мати запевняла: Оленка її впізнає, кличе особливим гулом і любить, коли їй чешуть спинку чи ніжки.
Згодом старенький психіатр їй сказав: ну хіба тут якийсь діагноз? Овоч ходячий, прийміть вже рішення. Або здаєте дитину, або доглядаєте ви вже звикли? Ніякої надії на серйозний прогрес у цьому стані, і ховати себе поруч із її манежем марно. Це був перший, хто висловився прямо. Ганна відвела Оленку у спеціальний садок і вийшла на роботу.
Через якийсь час купила мотоцикл завжди мріяла. Стала їздити містом і за ним з однодумцями під ревіння мотору усі тривоги стихали. Батько платив аліменти Ганна повністю віддавала їх на сиділок на вихідні: Оленка була неважка у догляді, якщо звикнути до її виття. Згодом один з байкерів, Роман, сказав Ганні: знаєш, ти мені справді цікава, є в тобі щось особливо трагічне.
Хочеш, покажу? сказала вона.
Роман засяяв: думав, що вона запрошує його у гості, у ліжко. Ганна показала йому Оленку. Та саме весело вила, ще й гулко, мабуть, впізнала маму або занепокоїлася від чужої людини.
Ого! сказав Роман.
А чого ти сподівався? відповіла Ганна.
Невдовзі вони почали не тільки разом кататися, а й жити разом. Байкер Роман до дівчинки не наближався (домовились заздалегідь), і Ганна цього теж не прагнула. Аж якось він каже: давай ще дитину. Ганна відповіла різко: якщо ще така ж, впораємося? Роман змовк майже на рік, потім знову попросив: все ж таки давай.
Народилася Марічка. На щастя цілком здоровою. Роман якось запитав: мабуть, пора Оленку в інтернат, раз маємо здорову? Ганна відповіла: тебе швидше туди здам. Він зразу відступив: я так, просто спитав Марічка звернула увагу на Оленку десь у девять місяців, коли почала повзати.
Одразу дуже зацікавилась. Роман лякався і сварився: не підпускай малого до неї небезпечно, хто його знає. Але Роман увесь час на роботі чи на мотоциклі, а Ганна дозволяла дітям бути разом. Коли Марічка повзала поруч, Оленка чомусь не вила. Мамі здавалося, що вона прислухається й чекає. Марічка підносила іграшки, показувала як гратися, навіть сама вкладала Оленці пальці у складні позиції.
Якось Роман захворів і лишився на вихідні вдома. Побачив: Марічка невпевнено ходить по квартирі й щось белькоче, а за нею, наче привязана, іде Оленка (раніше вона завжди сиділа у кутку в своїй кімнаті). Роман влаштував скандал: Відгороди мою дитину від твоєї або слідкуй постійно. Ганна мовчки вказала на двері.
Він злякався. Потім помирилися. Ганна прийшла до мене:
Він дурненький, а я його люблю, сказала вона. Жахливо, еге ж?
Це ж природно, відповіла я. Любити свою дитину незалежно від
Я взагалі про Романа, уточнила Ганна. А Оленка небезпечна для Марічки як гадаєте?
Я сказала: за всіма спостереженнями, лідер тут Марічка, але доглядати обовязково треба. Так і вирішили.
У півтора року Марічка навчила Оленку збирати пірамідки за розміром. А ще вже говорила реченнями, співала прості пісеньки, показувала забавлянки типу Сорока-ворона кашку варила.
Це вона в нас вундеркінд, чи що? засміялася Ганна. Роман казав спитати. Мужик від гордості аж надувається: у друзів у такому віці діти ледве мама-тато кажуть.
Думаю, це через Оленку, припустила я. Не кожна дитина в півтора року веде за собою старшу у розвитку.
Ось! зраділа Ганна. Так тому поліну з очима й скажу!
Ну і родина! подумала я: ходячий овоч, поліно з очима, мати на мотоциклі й вундеркінд. Привчившись до горщика, Марічка витратила ще пів року, щоб привчити сестру. Навчити Оленку їсти, пити з горнятка, одягатися і роздягатися це завдання Ганна вже поставила Марічці сама.
В три з половиною Марічка напряму запитала:
А що з Оленкою не так?
Ну, передусім, вона не бачить.
Бачить, заперечила Марічка. Тільки поганенько. Ось таке бачить, а от таке вже ні. І залежно від світла: у ванній під лампочкою бачить там їй краще всього.
Офтальмолог здивувався, що для пояснень стану зору Оленки привели трирічну, але вислухав усе, призначив додаткові обстеження, виписав лікування і складні окуляри.
З садочком у Марічки не склалося.
Їй у школу треба! Така розумна не давати їй життя. Все краще за інших знає, дратувалася вихователька.
Я настояла: нехай дитина походить гуртки й допоможе Оленці у розвитку. Неочікувано Роман погодився: посидь із ними до школи що їй у тому дурнуватому садочку? Та й помітила: твоя вже давно не виє!
За кілька місяців Оленка сказала: мама, тато, Марічка, дай, пити, няв-няв. До школи дівчат повели разом. Марічка переживала: Як Оленка без мене? А там, у спецшколі, і справді були гарні спеціалісти. Досі вже в пятому класі уроки спочатку робить із сестрою, потім свої.
Оленка говорить простими реченнями. Читає і користується компютером. Любить готувати й прибирати (Марічка чи мама керують), сидіти у дворі на лавці, дивитися, слухати, вдихати запахи. Знає кожного сусіда й вітається з усіма. Любить ліпити з пластиліну, складати й розбирати конструктор.
Але більше за все Оленка любить, коли вони разом, усією сімєю, їдуть на мотоциклах сільською дорогою: вона з мамою, Марічка з татом, і всі разом викрикують щось у зустрічний вітерЯкось у вересні, коли вечори вже пахли яблуками, Ганна сиділа на ґанку, дивилася, як Марічка із сусідською малечею майструє хатку з гілок, а Оленка присіла поруч, клацала деталі конструктора і мурмотіла під ніс якусь пісеньку. Марічка кинула погляд на сестру, підбігла, торкнулася її плеча:
Пішли гратись, тебе чекають!
Оленка встала і, тримаючись за Маріччино плече, рушила до гурту дітей. Ніхто вже не дивувався: у дворі звикли, що вони удвох ніби завжди.
Ганна відчула, як на серці стало напрочуд легко й тепло. Не ідеально, не так, як мріяла молодою. Але по-своєму щасливо. Вона встала, провела поглядом дівчат, вдихнула на повні груди й усміхнулася: у цьому світі для когось дивному й складному її родина знайшла свою мову любові. Свою, непоказну, справжню перемогу.
