«Чужа гостя»
Слухай, це було на початку тієї епохи, коли мобільні тільки зявилися і не кожен мав свою “трубку”. Ми тоді з Яремою тільки-но одружилися і переїхали у свій новий будинок багатоповерхівку в самому серці Львова. Квартири там – просто мрія! Планування такі, що я заходила і думала: ну нарешті! Все подобалось, але ось сусіди по нашому поверху виявилися, ну, не дуже приємні. Я хоч і молода була, але сувора, займала відповідальну посаду, звикла, що зі мною поводяться з повагою. Ярема жартома завжди називав мене «пані Оксано Василівно».
Уявляєш, виходжу якось бачу нову сусідку. Вона повз проходить, не те що доброго дня, навіть кивнути лінь! Я й собі досить! Раз так, і я не вітатимусь. Засупилась, прям як айсберг!
Пройшло трохи часу, і ми вирішили святкувати новосілля. Покликали всю рідню й друзів, відзначили, як належить співали, сміялись Ну, затягнули до майже опівночі, бо ж субота, а нам весело! Тут сусід стукає у двері, я відчиняю, а він мені: «Вибачте, пізно вже!» Я аж остовпіла оце так нахабство! Прикинь, пів на дванадцяту вечора, а він мені претензії! Ще й каже: «У моєї дружини дуже болить голова, спати хоче». Я після того й в бік їхній не дивилась. Ярема інколи вітався, але я ні! Маю ж свою гідність.
Минуло ще трохи часу, взагалі не перетиналися. І ось одного зимового вечора, повертаємось з Яремою додому, а біля дверей у наш спільний тамбур стоїть молода жінка. Коли нас побачила, аж розцвіла: «Я сестра вашої сусідки, приїхала з далеку, чекаю вже третю годину. Можна я в тамбурі постою? На дворі хурделиця реве так, що дерева гнуться!» Ми, звичайно, її впустили. Я, трохи повчальним тоном: «Ви не місцева? А багаж де?» Вона пояснює, мовляв, валізу в камері схову лишила думала, що зять допоможе занести, бо одній тягнути таке в таку погоду складно.
Я зайшла у квартиру й кажу Яремі: «А якщо вона взагалі не сестра?! Може, якась аферистка. Ми ж її впустили» Усе підозрювала, стояла на своєму.
Почали вечеряти, а мені все не по собі, що вона там сама за дверима. Підійшла до дверей дивлюсь у вічко: стоїть, притулившись спиною до стіни, навіть лиця не видно від шарфа. Ярема кличе до столу, а я не можу їжа не лізе до рота. Думки тільки про неї! Ярема радить запросити гостю вечеряти. Я уперлася: «Ще чого, кого попало кликати в хату!» Але табурет і теплий плед їй винесла. Сердито питаю: «А чого вас сестра не зустріла?» Вона так по-простому: «Хотіла зробити сюрприз. Сестра моя при надії, ось-ось народжувати, а їй тяжко, то я приїхала допомогти й з дитиною допоможу, і по господарству». Я з недовірою: та невже сусідка вагітна і не помітила!
Щопять хвилин підходила підглядати у вічко, а вона чемно сиділа, терпляче чекала. Ярема давно вже спав, а я крутилася, не могла заснути. У голові одна картина як вона сама добиралася: далека дорога, холод, втома
Дивлюсь, вже за північ. Зриваюсь, кидаю на себе халат, лечу в тамбур: «Все, заходьте! Залишитесь у нас ночувати, бо не можна ж людину на холоді тримати!» Вона здивовано і вдячно, а все ж відмовляється, ніяковіє.Та я непохитна дала халат, рушник, відправила у ванну, й настояла, щоб поїла. Поклала її у гостьовій, побажала: «Добраніч!» і себе такою турботливою відчула!
Залишила сусідам записку: «Ваша сестра ночує у нас. Не турбувати до шостої!»
О восьмій дзвінок у двері. Відкриваю, а сусід стоїть, очі світяться, каже: «Василино, у мене син народився! У нас син!» Радість його така справжня, аж на мені бризнула. Стою й відчуваю щось незвичайне відбулося, таке світле! Мама з малюком за кілька днів повернулись додому. Сусідка, як зустріла, обіймає й дякує: мовляв, «Василино, якби не ви, сестра б зовсім зморилась!»
Знаєш, буває, думаєш, що знаєш себе, розбираєшся в людях, прискіпуєшся, сваришся, а потім наче хтось відпустив: гнів щезає, ображатись не хочеться. І тоді розумієш відчувати життя можливо лише з відкритим серцем. Мені це відкрила саме та чужа гостя.
