Коли я була малою, снилося мені, що коли виросту, зможу робити все, що захочу: їсти вареники на сніданок, засинати, коли захочу, ходити куди заманеться, не питаючи ні в кого дозволу. Тепер я сміюся з того свого маленького, довірливого «я». Реальність вдарила мене різнокольоровою торботою у той день, коли я переїхала в окрему квартиру у Києві: прибирання, готування, оренда, рахунки, продукти все це на одну зарплату, яка ледь дотикалася до мінімуму й мріяла стати гривнею.
Свобода здавалася мені чимось прекрасним: вирішувати, що буде на вечерю. Я не знала, що це означає рахувати, чи вистачить грошей одночасно на гречку і мило.
Якось у туманному ранку я збагнула, що вже тижнями не сідала спокійно снідати. Прокидаюсь, затіяно миюся, ледь прибираю ліжко і мчу по мокрих вулицях до автобуса 9. По дорозі згадую, що не відповіла на листа від колеги, не сплатила інтернет до пятниці, а кредитна карта в ПриватБанку вже кліпає червоним. “Свобода дорослих” виявилася списком завдань, а не здійсненою мрією.
А коли нарешті заходила додому, втома падала на мене, як старий цегляний тягар. Відкривала холодильник в надії, що там знайдеться бодай щось, що само себе приготувало. Не тут-то було треба мити, чистити, різати, смажити, а потім знову мити. Часто вечеряла просто чорний хліб з сиром, аби не доторкатися до сковороди. Але навіть тоді не відпочивала: думки шепотіли, що рахунок за воду підскочив, треба перевірити чи не тече кран у ванній, а одяг з ранку вже набуває дивного запаху, бо знову забула повісити його сушитися.
Друзі казали: “Давай зустрінемось”. Та кожного разу, як намагались домовитися, виявлялося в кожного свої тривоги: одна Діана працювала понаднормово, іншій Олені доводилось доглядати хвору бабусю, третя Ярина була без грошей, четверта Іванка просто виснажена. Коли ми були підлітками, бачилися майже щодня; ставши дорослими, місяць проходив без зустрічі. А коли зрештою збиралися, тримали розмову про втому, про рахунки, про те, як болить спина. Ми були молоді, а звучали наче старі, як весели бабусі у підїзді.
Найболючіше розуміти, що справжнього спокою нема. Навіть вихідні це список справ: прання, прибирання, планування тижня, закупка на базарі, ремонт чогось надщербленого чи поламаного. В одну суботу я плакала, миючи підлогу, бо думка шалено перекочувала: “Навіть коли відпочиваю, не відпочиваю”. Колись називала це “свободою”, а тепер робила все те, що колись робили для мене дорослі тільки вже не було кому допомогти.
І робота не принесла того, про що мріяла. Гадала, що праця дарує задоволення. Не здогадувалась, що треба усміхатися, коли навіть думки не сміються; терпіть дурні зауваження; ганятися за цілями, які мов сірий вітер змінюють напрям. Велика частина зарплати розчинялася у речах, яких навіть не бачиш. Одного дня сиділа, дивлячись у вікно, і рахувала, чи обідати за останні сто гривень чи залишити їх на транспортну карту. Про це ніхто не розповідає дітям. Ніхто не пояснює, що доросле життя це нескінченна серія розрахунків у голові.
Я думала, вирости це свобода. Насправді це химерний баланс між втомою, відповідальностями та дрібними, короткими хвилинами миру, що, як сонячні промені крізь вікно, приходять несподівано.
