Ефект присутності
Зранку, коли у сусідніх хатах ще мерехтіли останні вогники, Андрій уже сидів за столом у своїй однокімнатній квартирі і дивився у монітор. На екрані повільно оберталася тривимірна модель кімнати, у центрі якої висіла напівпрозора надпис: «Сесія не вдалась». Під ним розтягався червоний рядок журналу, неначе нескінченний чек.
Він зняв окуляри, поправив переносицю і поглянув на лежавший поруч VRшолом. Темний матовий пластик, по краях тонкі подряпини, ніби телефон без чохла. Андрій провів великим пальцем по ним і помітив, що гладить пристрій, ніби живу істоту. Посміхнувся і відкинув руку.
На кухні зашипіла турка. Він піднявся, налив собі каву, повернувся до столу. У кімнаті змішався аромат кави з запахом теплої пластмаси від системного блоку. Звична ранкова суміш. Він зробив перший ковток, відкрив пошту і знайшов нове повідомлення від продюсера проекту.
Андрію, привіт. Клієнт вимагає живу демоверсію до кінця місяця, з акцентом на «емоційний вау». Ти зможеш?
Слово «вау» вдарило його, мов зайва гвоздик. Можна було б відповісти, що спогади не робляться за ТЗ, що «емоційний ефект» не кнопка в інтерфейсі. Але він уже майже десять років працював у комерційній розробці і розумів, що треба писати інакше.
Привіт. Зробимо. Потрібні живі дані для тесту. Я підготую протоколи.
Він натиснув «Відправити» і ще хвилину дивився на порожній екран, де тільки що зявилося листа. Потім зійшов з крісла, розвернув його до шолома і взяв у руки.
Проект називали ReLive. У презентаціях його описували як «VRплатформу для безпечного переосмислення особистого досвіду». У колективі говорили простіше: «гра з памяттю». Ідея була не його, а саме він написав більшість ядра. Програма, яка на основі відео, геоданих, фотографій і уривків текстів збирала для користувача сцену не точну копію минулого, а щільну, схожу на неї модель. Платформа заповнювала пропуски, підкидаючи звуки, світло, дрібні деталі, щоб мозок не спотикався.
Теоретично чудово. На практиці треба шукати компроміси. Деде жертвувати реалістичністю заради комфорту, деде залишати недосконалості, щоб користувач розумів, що це реконструкція, а не сон.
Він натиснув кнопку на шоломі. Малий індикатор спалахнув мяким світлом. Андрій поклав пристрій назад на стіл, відкрив проект у редакторі і знову занурився в код.
Потім під час обіду поїхав до офісу. Метро в цей ранок уже було заповнене людьми в куртках і пуховиках. У вагоні хтось слухав музику без навушників, хтось листав стрічку. Андрій стояв біля дверей і ловив у дзеркалі відображення свого обличчя. Ніс виглядав трохи ширшим, ніж у молодості, волосся вже помітно посипалося на потилиці. У такі миті особливо чітко відчував, що сорок вже позаду, а не попереду.
Офіс стартапу розташовувався у колишньому бізнесцентрі на околиці. Сірий фасад, скляні двері, турнікети на вході. На поверсі команди пахло кавою і піцою. Відкрита планування з рядами столів, кілька переговорок зі скляними стінами, у кутку зона з пуфами і ігровою приставкою.
О, Андрію, саме тебе шукали, вигукнув йому назустріч Тарас, молодший розробник у худі з логотипом проекту.
Хто зараз? Андрій поставив рюкзак біля столу.
Продюсер. З клієнтом. Вони в великих планах.
Андрій кивнув, ввімкнув ноутбук, кинув погляд на монітор, де повільно завантажувалась система, і вирушив до переговорки.
Внутрі вже сиділи троє. Продюсер суворий, підтягнутий чоловік близько тридцяти пяти в сорочці без краватки. Поруч жінка в темному костюмі, представниця клієнта, і ще один хлопець з планшетом.
Андрію, піднявся продюсер, познайомся, це Світлана, стратег продукту з боку замовника.
Доброго дня, сказав Андрій.
Ми саме обговорюємо позиціонування, сказала Світлана. Нам важливо, щоб користувачі відчували, що це не просто розвага, а інструмент роботи з собою. Але без важкого психологічного навантаження.
Андрій сів, склав руки на столі.
Технічно ми можемо досить точно реконструювати події, сказав він. Але треба розуміти, що це саме реконструкція. Наша система заповнює прогалини, щоб не було розривів. Інакше мозок викине користувача з погруження.
Чи можете ви, перебила Світлана, зробити сцени трохи кращими, ніж у реальності? Тепліший світло, приємніші голоси, згладити конфлікти, щоб людина захотіла повертатися.
Андрій відчув, як щось стиснуло в серці.
Це вже не робота з собою, сказав він. Це втеча.
Люди і так тікають, спокійно відповіла вона. У серіали, у соцмережі, у ігри. Ми просто даємо їм більш осмислений формат. Головне не допускати травмуючих сценаріїв.
Продюсер швидко втрутився:
Ми можемо додати налаштування. Режим «реалістичний» і режим «щадливий». Користувач сам вибере.
Андрій хотів заперечити, та побачив у продюсера легке кивання головою. Не зараз.
Після зустрічі він повернувся до столу і довго сидів, не торкаючись клавіатури. У голові крутилося слово Світлани: «Трохи краще, ніж у реальності». Він згадав, як кілька днів тому проганяв тестову сцену випуску сина. Тоді ще все було сирим, та момент, коли хлопчина у піджаку, трохи нижчий за батька, вийшов на сцену за атестатом, вийшов дуже живим.
У реальності на випуску Андрій майже не дивився на сина. Сидів у телефоні, відповідав на листи. Колишня дружина потім довго нагадувала йому про це. У реконструкції він стояв у проході між рядів, знімав все на камеру, посміхався до таких сліз. Син, обернувшись, махав рукою.
Вечором, повернувшись додому, він знову запустив ту сцену. Шолом щільно охопив голову, відрізавши кімнату з облупленими шпалерами і гулом холодильника. У навушниках зашуміли голоси, запустилася урочиста музика. Він знову бачив сина на сцені. Той був трохи вищим, плечі ширшими. Обличчя ясне, впевне. Андрій стояв у проході, тримав в руках віртуальну камеру. Спробував відхилитися, та система мяко повернула його на задану траєкторію. Сцена була заскриптована.
Коли все закінчилося, зняв шолом і довго сидів, втираючи в одну точку. Потім відкрив меню, знайшов налаштування сцени і подивився параметри. Рівень освітлення плюс двадцять відсотків, контраст плюс десять. Звук трохи підсилені оплески. Обличчя сина частково реконструване за пізнішими фотографіями.
Він сам це зробив, коли налаштовував «поліпшення». Тоді здавалося, що трохи прикрасити не страшно. Тепер в грудях було неприємне відчуття, ніби він підмінює щось важливе.
Наступного дня подзвонив колишній дружині.
Привіт, сказав він, стоячи біля вікна і дивлячись на сірий двір. Слухай, треба Я працюю над однією штукою. Потрібно протестувати на живих людей. Можеш зайти?
Це безпечно? спитала вона після паузи.
Це просто VR. Нічого не станеться. Мені важливо зрозуміти, як люди реагують.
Вона приїхала ввечері. Увійшла в квартиру, оглянулася. Тут мало що змінилося з того часу, як вона звідти поїхала. Ті ж полиці з книгами, той же старий диван.
У тебе все як замерзло, сказала вона, скидаючи шарф.
Не часу, відповів він. Робота.
Він показав їй шолом, пояснив, що і як.
Ти хочеш, щоб я переглянула що? запитала вона.
Будь-який момент. Можеш завантажити фото, відео. Система сама збере сцену. Краще щось важливе, емоційне.
Вона задумалася, потім дістає телефон.
У мене є відео, коли ми вперше їхали на море. Памятаєш, він тоді боявся входити в воду.
Андрій кивнув, хоча памятав погано. Тоді працював над терміновим релізом і більшість відпустки проводив за ноутбуком у номері. У памяті залишились окремі кадри: дитина в надувному кільці, крики чайок, запах крему від загару.
Вони перенесли файли в систему. Програма почала аналіз. На екрані пробігли відсотки. Андрій спостерігав, як формується часові шкала, як до неї притягуються геодані, як по обличчям будуються тривимірні маски.
Страшно, сказала вона, дивлячись на все це. Цікаво, а одночасно Як би в голову залазила.
Ми не залазимо, тихо сказав він. Ми лише збираємо те, що вже є.
Коли сцена була готова, він допоміг їй надіти шолом, налаштував ремінець, поправив навушники.
Якщо стане незручно, одразу кажи. Я зупиню.
Вона кивнула. Він запустив сеанс.
Перші хвилини вона мовчала. Потім раптом тихо засміялася.
Він бігає по піску Ой, дивись, як спотикається. Памятаєш це? спитала вона в порожнечу.
Андрій дивився на монітор, де відображалися лише сухі дані: рівень пульсу, частота дихання, напрямок погляду. За графіками видно було, як у певний момент пульс підскочив.
Що сталося? спитав він.
Вона зняла шолом, очі блищали.
Там замигала вона. Там ти з ним заходиш у воду, тримаєш за руки. У реальності ти сидів на шезлонгу і відповідав на листи. Я це памятаю чітко. А тут ти поруч.
Андрій відчув, як в шлунку стискається.
Напевно, алгоритм довів сцену, сказав він. За фото, за типовими шаблонами. Він не знає, де я був.
Але мозокто знає, тихо відповіла вона. І тепер там дві версії. Одна, де ти в телефоні. Інша, де ти з нами.
Вона встала, пройшла по кімнаті.
Це небезпечно, Андрію. Люди почнуть вибирати, яку версію памятати.
А чи не вибирають вони зараз? спитав він. Фотографії, stories, все це
Це всетаки про реальність, сказала вона. А тут я не знаю. Мені було добре, та коли я вийшла стало порожньо.
Вона пішла, не допивши чай. Андрій залишився один, довго глянувши на шолом. У голові крутилося її речення про дві версії.
Через тиждень розпочали внутрішні тести з участю співробітників. Добровольці приносили флешнакопичувачі, відкривали хмари з фотографіями. Хтось хотів повернутись у дитинство, хтось у перші побачення, хтось у день захисту диплома.
Тарас запустив сцену, де він у школярській формі стоїть біля дошки. Після сеансу зняв шолом і довго сидів мовчки.
Як? спитав Андрій.
Дивно, сказав Тарас. Там все ніби краще. Учителька не кричить, однокласники не сміються. Я відповідаю, і вдається. Я навіть не знав, що хочу це бачити.
А що відчуваєш зараз?
Тарас знизав плечима.
З одного боку полегшення. З іншого ніби обманули. Але це я сам вибрав цей режим.
Андрій нотував реакції, записував коментарі. У звітах для продюсера писав сухо: «зростання рівня задоволеності», «зниження тривожності», «ефект притягальності до сцени». Усередині його все більше сумнівалися, чи варто радуватися цим цифрам.
Одного вечора подзвонив син.
Татку, привіт. СлухайВін зрозумів, що справжнє життя це найцінніше, що залишилося поза межами віртуальності.
