Не знаю, куди йти. Мій син завжди на боці дружини навіть коли вона явно помиляється, з розпачем у голосі розповідає шестидесятирічна Людмила Олексіївна Ковальчук. Михайло, мій син, абсолютно завжди захищає свою дружину. Що б не сталося, що б я не казала він лише махає рукою: «Мамо, не хвилюйся, Зоряна сама розбирається. Вона не дурна». На її користь завжди знаходиться виправдання, навіть коли вона однозначно не права!
Дружина Михайла, Зоряна, лише 28 літ. Вони разом виховують півторарічного сина, живуть окремо придбали квартиру в кредит на 30ти років у Києві. Зоряна в декреті, працює лише Михайло. Живуть, як кажуть, на межі можливостей, без зайвих розкішок, але й без нестачі.
А от свекруха відкрито не може сприйняти Зоряну.
Коли Михайло вперше привів її додому, я була в шоці, згадує Людмила Олексіївна. Довгі нарощені нігті, татуювання на шиї, коротка спідниця, підбори, ніби на подіум йде. І губи видно, що макияж у професіонала. Я навіть подумала, що він жартує. «Не може мій син серйозно зустрічатися з такою легковажною, мяко кажучи, особою», прошипіла я.
Через місяць вони одружилися. За словами свекрухи, і на весіллі Зоряна виглядала нахабно шкіряна спідниця, блискуча кофточка, макіяж, як у співачки. Але Михайло був щасливий, і Людмила Олексіївна вирішила мовчки спостерігати «не втручатися».
Спочатку вона майже не спілкувалася зі свекрухою, лише пару разів на місяць телефонувала сину, дізнавалася, як справи. Та все змінилося півтора року тому, коли у Зоряни і Михайла народився син онук Павлічок.
Я прийшла другий день після виписки, і що бачу? розповідає вона. У Зоряни свіжий манікюр. Я кажу: «Зоряно, ти з розуму з’їхала? Це ж небезпечно для малюка!» А вона відповідає: «Все під контролем, я справлюсь». Пішла до сина той: «Мамо, не лізь. Це не твоє діло». І так завжди: що б я не сказала, чую: «Не втручайся».
Людмила Олексіївна пам’ятає, як намагалася «виховувати» сноху через поради, зауваження, нарікання. У відповідь отримувала байдужість. Зоряна не з тих, хто буде щось виправдовувати.
Ходжу до них будинок у безладі. Кажу: «Зорю, приготуйте сину суп. Ти ж працюєш». А вона: «А Михайло не їсть суп». Як же не їсть? У мене їв! Просто їй лінь! Якщо б готувала нормально їв би і суп, і борщ.
Свекруха намагалася поговорити з сином. Але Михайло, як завжди, став на захист дружини.
Мамо, хватить придиратись. У нас все гаразд. Зоряна хороша мама.
Хороша? вигукує Людмила Олексіївна. Та вона не відривається від телефону! Я вже давно не бачила її без гаджета! Весь час листає ваш інстаграм, навіть коли дитина поруч.
Остання крапля конфлікт на дитячому майданчику.
Ходжу до них, стукаю тиша. Думала, може, гуляють. Виходжу на майданчик біля будинку і точно. Павлічок в піщаній коробці копається, а Зоряна на лавці, вічно в телефоні. Підійшла ближче, бачу: син стоїть біля огорожі. Раптом біжить до мене, усміхається, кличе бабусю. А Зоряна ніби не помітила. Він вибіг на проїжджу частину! Хоча там рідко машини, але ж будьщо може статись!
Слава Богу, каже вона тремтячим голосом, що в той момент машин не було. Я схопила хлопця, бігаю до неї, а вона сидить, ніби в трансі. Підходжу і кажу: «Якщо ти зараз не вимкнеш той телефон, я його розіб’ю об асфальт! Ти ж мати, чи що?!»
Зоряна підскочила, схопила Павліка, втекла. Дитина плакала, тяглася до мене, а вона зажмурила двері перед моїм обличчям і більше їх не відчиняла.
Я подзвонила Михайлу, продовжує Людмила Олексіївна, розказала все як є. А він: «Мамо, ти, напевно, перебільшила. Заспокойся. Зоряна справляється». Як так? Я ж власними очима все бачила! Він не вірить! А тепер вони обидва не розмовляють зі мною. Не відповідають на дзвінки, не відкривають двері. Минув місяць! Я не знаю, що вона йому наговорила. Але я я просто хочу, щоб мій внук був у безпеці.
Свекруха задається питанням:
Може, він і правий? Може, треба було мовчати? Але я не можу мовчати, коли йдеться про дитину! Я ж мати. І бабуся.
Тепер я однака жінка з вимкненим телефоном. А син, якого я виховувала, вже не зі мною. Він на боці дружини. Завжди.
