У моїй нічній мрії я стояла на підвіконні старого будинку в Києві, коли моя племінниця Зоряна, яку я вже два роки не бачила через сварку про хлопців, раптом зявилася в дверному проймі, мов тінь, що вивернулася з іншого виміру. Вона тримала в руках чашку ароматного чаю і запитала, чи не принесе я їй дитячий візок, про який вона мріяла.
Тоді я згадала, як наш маленький син, Богдан, ще лише вчора метушився в колисці, стрибаючи на кілочки мого серця, а вже сьогодні бігав по коридору, шукаючи батька. Ми з Олександром, мріючи про найкраще для першої дитини, придбали дорогий, компактний візок, що вмістився в багажник нашого «Лада» і служив нам вірно, бо планували його колись продати.
Коли Богдан виріс і візок став занадто малим, ми вивісили оголошення на порталі «Продам». Олександр пропонував знизити ціну на тридцять відсотків, та я, відчуваючи, що в цей час гроші в кишенях людей тягнуться, вирішила: продам за півціни, швидше знайде нових власників і зробить добру справу. За кілька годин після розміщення оголошення мені подзвонив милий голос. Це була дівчина з Лвова, що запропонувала зустрітись і подивитися на візок особисто. Я погодилася, і вже через півгодини дзвінок розбив тишу під вхідними скляними дверима.
Коли я відчинила двері, переді мною стояла Зоряна, її обличчя було сплетене з радістю та смутком. Вона розповіла, що зі своїм хлопцем Михайлом вони виховують синка Саву, і що грошей у них небагато. За чашкою чаю ми оглянули візок: він блищав, мов новий місячний кристал, і Зоряна відразу закохалася в нього. Я без вагань запропонувала продати його їй ще дешевше, ніж оголошувала.
Наступного дня я, ніби під впливом чарівного світанку, готувала гостям вечерю: борщ з пампушками, вареники з картоплею, яблукові млинці. Ми зібралися навколо столу, занурились у спогади про минуле, сміялися, ділилися розповідями, ніби час зупинився, а мрія розквітала.
Коли настав момент підписати угоду, Зоряна, помітивши мою готовність до поступок, попросила: «А чи не подаруєш ти мені візок на день народження?» Я, не готова дарувати такий дорогий подарунок, відверто відповіла, що не можу. Вона розлютилася, назвала мене скупою, вибухнула криком і, мов нічна гроза, вибігла з квартири, кличучи свою родину підтримати її. Вони, під криками, розірвали наші звязки, і ми разом розійшлися.
У цій маревній реальності я усвідомила: не можу бути добрим до всіх, і більше не варто вести справи з родичами. Відлуння мрії залишило в мене смуток, але й спокій, ніби тиха весна, що прийде після бурі.
