Його звали Олексій. На фото такий собі пересічний хлопчина тридцяти пяти років, зовсім не схожий на київського гламурного ведмежатника: волосся не начосане, підборіддя без дизайнерської бороди, на руках немає золотих браслетів. А в описі профілю довгі роздуми про «саморозвиток», «життєвий шлях» та пошук «справжнього серця». Досвід давно натякав: якщо чоловік віртуозно жонглює словом «справжня жінка», то в душі він шукає не музу, а комфорту бажано, щоб вона не просила, не вимагала і не мріяла про щось більше, ніж суші з супермаркету.
Ми спілкувалися кілька днів: Олексій вів себе ввічливо, хоча часом проскакували крихітні тріщинки у свідомості. Особливо тішила його тема «жінки, зіпсовані гривнею».
Всі їм тільки ресторани, Буковель і айфони подавай, писав він. Ніхто не хоче просто пройтися парком і поговорити, щоб побачити душу.
Я чемно погоджувалась подумки, звісно і плавно переводила бесіду в менш токсичне русло. Ну, мало що сталося: може, колишня лишила його без квартири в Позняках або без надії на краще життя Я намагаюсь не судити завчасно.
І ось, він пропонує зустрітися. Проблема була одна: надворі лютий мороз не уявний, а справжній, з мінус двадцять на термометрі й ще більше на відчуття. Синоптики сповіщали «помаранчевий рівень небезпеки», а ДСНС розсилали sms з проханням не залишати квартиру без крайньої потреби.
Давай зустрінемось у Михайлівському парку, пише Олексій. Прогуляємось, подихаємо повітрям, знайдемо справжній контакт без понтів.
Олексо, відповідаю я, на вулиці мінус двадцять, ми за десять хвилин станемо льодовими скульптурами, може, в кавярню, гарячу каву випємо?
Відповідь прилетіла миттєво.
Я в кавярнях не сиджу, там лише утриманки, які хочуть, щоб їх нагодували. Мені потрібна супутниця життя готова й в вогонь, і в воду, і в мороз. Якщо тобі принципово, щоб я витратив на тебе двi сотні гривень, нам не по дорозі.
Цікавість перемогла! Дуже вже хотілося дізнатися, як виглядає «борець за чистоту стосунків», для якого чашка американо це знак духовного поневолення.
Добре, написала я. Парк так парк, о 19:00 біля головного входу.
Підготовка особливий ритуал. Витягнула з шафи термобілизну, улюблену товсту світру й на десерт найяскравіший лижний костюм. На ноги черевики з товстою підошвою, вовняні шкарпетки, на голову шапку-вушанку. Дзеркало показало людину, готову до арктичної експедиції.
Ну, Олексо, тримайся, підморгнула я своєму відображенню й рушила в крижану ніч.
Рівно о 19:00 я вже була біля парку. Мороз одразу схопив за щоки єдине, що залишалося відкритим. Сніг під ногами скрипів так, ніби я наступила на стару касету «Мелодія». Навколо жодної душі: адекватні кияни і навіть згадані «утриманки» обрали тепло.
І ось, біля головного входу стоїть Олексій. В осінньому пальті (!), пересмикується, дме в руки, стрибає з ноги на ногу як футбольний фанат на матчі «Динамо». Ніс уже набув кольору стиглої сливи, а вуха червоніші, ніж борщ у бабусі.
Я підійшла.
Привіт, сказала з-під шарфа голосом, схожим на шепіт буревію.
Олексій кинув погляд, явно чекаючи побачити тендітну красуню в капронках, готову тремтіти, щоб він відчув себе героєм. Замість цього перед ним стояла людина, схожа на інструктора з виживання.
Привіт, пробурмотів він зубами. А ти… ну, підготувалась по-українськи.
Ти ж сам казав: у вогонь і в воду, тож я вирішила почати з морозу! Ну що, йдемо гуляти? Дихати повітрям?
15 хвилин слави
Пішли алеєю. Це було найбільш абсурдне побачення в моєму житті.
Як тобі погода? запитала я, як справжня столична леді.
Бадьорить, відповів він, хоча його обличчя вже ледве ворушилось, тільки губи посинілі ворушились і то, здається, для того, щоб не замерзнути остаточно. Я люблю зиму: вона перевіряє людей.
Згодна, кивнула я. До речі, про утриманок. Розкажи, чому кава ознака продажності?
Говорити йому було явно незручно мороз припечував горло, але переконання, схоже, важливіші за здоровя.
Тому що стосунки мають базуватися на інтересі до людини, а не до гаманця. Якщо дівчина одразу просить каву вона споживачка!
А якщо дівчина просто не хоче отримати запалення легень? уточнила я, поправляючи капюшон.
Це відмовки! відрізав він і голосно втягнув носом, як трактор. Ті, хто хоче, просто одягаються тепліше.
Та я ж максимально утеплилась! розвела я руками, демонструючи свій пухкий аутфіт. А от ти, здається, не дуже. Тобі точно не холодно?
Мені нормально! гаркнув він, хоча його трясло так, що навіть фонарі тремтіли в ритмі його коливань.
Минуло хвилин десять. Ми виходимо на центральну площу парку. Там закритий кіоск з кавою. Олексій дивиться на нього з тугою, гідною Марусі Богуславки.
Може, повернемося? пропонує він. Щось вітру додало.
Та ти що! пожвавілася я. Ми тільки почали. Хотів дізнатися душу давай обговоримо літературу. Ти любиш Джека Лондона? У нього є оповідання «Розвести багаття», там чоловік замерз, бо недооцінив українські морози!
Погляд, який він кинув, явно не шукав душу.
Слухай, я піду. Є термінові справи.
Які справи? Ми ж домовились про вечір.
Робочі. Згадав, не відправив звіт.
О восьмій вечора, у пятницю?!
Так! майже крикнув він.
Він розвернувся і побіг до підземки, навіть не попрощався. Я повільно рушила слідом, насолоджуючись моментом: мій «виживальник» протримався пятнадцять хвилин!
Біля метро він щез у теплі. Дуже сподіваюся, що там він відігрівав не лише кінцівки, а й, можливо, свої переконання. Хоча навряд.
Я повернулася додому, заварила гарячий чай і видалила чат з Олексієм. Час я не шкодувала: ці пятнадцять хвилин стали чудовим щепленням від почуття провини і нагадуванням, що турбота про себе не робить жінку «утриманкою».
